Мотря
Шрифт:
Лиш квітки на шибках вікон чимраз то буйніш процвітали.
Кочубей задивився на них, наче зроду таких гарних не бачив.
Нараз рукою махнув, «ет», і подався в гетьманові покої.
Мотря головою до подушок припала.
— Як же там Мотря Василівна? — спитав гетьман, побачивши на порозі свого кабінету сутоловату стать Кочубея.
— Нічого. Поправляється.
— А не нарікала, що занедбуємо її?
Криво.
— Невже ж вона така невдячлива зроду? Я й не знаю, як тобі дякувати, Іване Степановичу, за твою дбайливість для моєї доньки. Приспорила вона
Гетьман поклепав Кочубея по плечу.
— Добрі мені примхи, Василю! Всякому життя миле і всякому дорога воля. Боронити її — це закон природи.
— Ну, так, певно, догадуюся, до чого це ти кажеш. Але ж Мотрі ніхто не неволив.
— А монастир?
— Не побула б там довго. Я, як люблячий батько, добув би був її при першій нагоді.
— Знаємо тії перші нагоди! Не одну дівчину посилали в монастир на той час, і там вона й закостеніла.
— Бувало й таке, не перечу. Але втікати, та ще й до самого гетьмана, ні, це вже надто сміливо. Негарно зробила Мотря.
— На мою гадку, другого виходу вона не мала. Тому-то й відповідальність за цілу отсю пригоду паде не на неї, а на когось другого.
— І цей, другий, не без вини, то правда. А все ж таки святилися ті часи, коли дівчата слухали своїх родителів.
— Віддавалися за кого їм казали, правда? Не бачили навіть чоловіка, з котрим мали навіки свою долю зв'язати, і йшли під вінець. А потім тужили, в'янули, і каралися ціле своє життя. І ти жалуєш за тим? На мою гадку, було це насильство, котрому мусить раз прийти кінець.
— Говориш, бо сам доньки не маєш.
— Можливо. Але гадаю собі, що я своїй дитині не зав'язував би світа. Кого любиш, за того й віддавайся. Серця не уймеш… Але що це ми почали таку поважну балачку. Попідвечіркуємо що Бог післав. Ходім!
За столом Мазепа ніби відмінився. Розпитувався про всілякі справи і про всяких людей і жартував. Його дотепи були такі веселі, що Кочубей забув про своє лихо та сміявся, як на весіллю.
— Ти в того Іскру, — казав гетьман, — закохався, як чорт у суху грушку. Хто наймудріший? Іскра. Хто найхоробріший? Іскра. Хто найвірніший? Іскра. Іскра, Іскра, Іскра! Уважай, щоб тая іскра не попекла тебе…
Пригадували собі давні часи, як вони сварилися і як мирилися.
— Хитрець ти, Василю, — накивував Кочубеєві гетьман, — ой хитрець!
— Але й тобі, Іване Степановичу, Бог хитрості не пожалував.
Згадуючи тії хитрощі, сміялися.
— За твоїми вигадками, Іване Степановичу, можна кишки порвати, мертвий, здається, зареготав би.
— Краще жартувати, аніж хорувати, — затям собі теє, Василю.
— Тільки мого сміху, що з тобою.
— Так бувай частіше зо мною, то більше й посмієшся і хорувати не будеш.
— Рада б душа до раю…
— Так Любов не пускає, правда? Кочубей нараз споважнів. Навіть їхати збирався, мабуть, пригадав собі Любов Федорівну. Але гетьман не пускав.
— Ніч, небезпечна річ.
— До хати треба.
— Або в мене не хата?
— В тебе не-хата, а палата.
— їв палатах люди живуть. Якось переночуєш.
Надійшов Войнаровський, і втрійку сіли до карт. Гетьман не любив грати, зробив це ради гостя, котрий був охотник до гри, а не грав часто, бо Любов Федорівна гризла його за те.
За картами гетьман розказував цікаві й забавні
Кочубей виграв і був у доброму настрою. Не можна сказати, щоб він був скупий, але не любив програвати, гнівався на карту.
Розбалакалися і незчулися, як прийшла пора на вечерю.
Встали.
— Кажіть собі що хочете, — почав гетьман, — а нема-то як життя чесного та богобоязливого дідича-гречкосія. Ні політика його не турбує, ні війна, худібка йому і молоко, і масло, і м'ясо дає, земля хліб святий родить, вода рибку плекає, бджола мід носить, а в нього тільки й жури, щоб це добро не марнувалося, щоб люди якнайбільше маєтку для нього приробили. Святилося таке життя. А прийде похід, нашого богобоязливого нема, — нездужає, половину тіла відняло. Пощо кров людську проливати?.. Мені, грішному, мало коли довелось засмакувати такого богоподібного життя. Все якісь війни, походи, одним словом, — грішиш. Дійсно, я вже й забув, коли так безтурботно провів вечір, як нині. Правда, Андрію?
— Давно ваша милість не були так веселі, — відповів Войнаровський.
— Але знаєте, — запримітив нараз гетьман, — тут нині одного нам бракує, вгадайте чого? Не вгадали.
— Жінки, без жінки — як без сонця в хаті, сумно якось.
— І без жінки зле, і з жінкою недобре, — рішив Кочубей. — Чоловікові все забагається того, чого не має.
Сміялися всі три. Кочубей тому, бо гадав, що йому дотеп вдався, гетьман з Войнаровським, бо дивилися на нього і пригадували собі Любов Федорівну. Якби вона се чула, дала б йому!
— Велика з жінкою вигода, — продовжав Кочубей, — але буває часом і не вигідно.
Гетьман з Войнаровським сміялися ще гірше.
— Коли б я вдруге на світ народився, їй-Богу, парубком до сивого волосся ходив би.
— Коли б знаття, де впадеш, то й соломи підстелив би, правда? — жартував з Кочубея гетьман.
— Ет, — відповів Кочубей і махнув рукою, висловлюючи таким чином свою зневажливу байдужість до жіночого питання.
За вечерею дальше балакали про жінок. Гетьман розказував про любовні пригоди міністра Шаммілярда, про французький королівський двір і про знавця душ людських, зокрема, жіночих, Люї дік де Ст. Сімона, про котрого говорять, що він списує свої спомини та що ними колись здивує світ, бо в тім молодім чоловіці єднаються даровання історика з хистом поета.
— Гадаю, — завважив Войнаровський, — що справжній історик все-таки до якоїсь міри мусить бути поетом, щоб відтворити давноминуле життя. Інакше він тільки зводить докупи те, що дають історичні документи. Для мене найцікавіші люди — які вони були колись, чи такі, як ми, чи інші.
— Безперечно, чоловік — це найцікавіше питання, і на його історія, звичайно, безпосередно не відповідає, бо вона зайнята питаннями більше загальної натури, політикою, дипломатією, війнами і т. д. Навіть з Таціта можна побачити, як старинні жили, а не як вони життя відчували, як тішилися і терпіли. Боюся, — говорив, поважніючи, гетьман, — що й про нас будуть колись поверху судити, не вникаючи в наші душі, в наші характери, з котрих, як з джерела вода, випливають наші вчинки.