Мотря

Лепкий Богдан

— Бачив, — відповів Чуйкевич, приходячи звільна до себе.

— Доброго ми їм страху нагнали. А їх було, мабуть, удвоє більше, ніж нас. Не знаю, чи котрий з них з душею до свого командіра на «лепорт» верне. Злепортує йому на другому світі, ая!.. Бо там, знаєте, в долині дядьки на них чекали. З дрючками, з сокирами, хто що мав. Можете, ваша милосте, знати, як воно скінчилося. Але добре їм так. Харцизяки, такого бешкету в спокійному селі натворили. Мабуть, ні одного двора нема, де б не потурбували когось, не зґвалтували, не вкрали. Кажуть, що чорт і москаль візьме, того вже не відбереш, — а дивіть! — ми таки відібрали. Ге-ге-ге!.. Ціле стадо худоби гонили з села, живодери. А тих

жінок, що ми їх врятували, то вони найкращих з села до одної хати зігнали і ну ж бавитися. Позабивали вікна, щоби хто не побачив, а може, щоб яка зоря не заглянула на таке беззаконня та не розказала в небі, хоч їм до неба так, як мені до царського престола, а може, ще й дальше, позабивали, як кажу, вікна, а почувши, що якась несподівана поміч надходить, вискочили, двері загатили і пустили червоного когута під стріху. Як не нам, то нехай не буде нікому, гадали собі, то така вже їх вдача. — Нараз, підсуваючись майже до самого уха Чуйкевича, шепнув йому, як грішник попові на сповіді: — Гадаю собі, що ми непотрібно і того царя боїмося. Якби так нам раз докупи зібратися та в поле, та на них, то чи не було би ще других, гірших, як тамті, Конотопів? А ваша милість як?

Чуйкевич задумався і щолиш по хвилині відповів:

— За нас другі гадають; наша річ слухати і шаблі пильнувати.

— Та й то правда, що один всього робити не може, — з видимим жалем відповів козак…

В селі втишилося. Бою вже не було. Тільки люди бігали, скликалися. Батьки, що відшукали дітей, тішилися; ті, що того щастя не мали, плакали, особливо мами. Плачу було більше, ніж радості, бо плакали й без причини, із самого перестраху.

З садка виводили вирятуваних від пожежі жінок і дівчат. Одних вели попід руки, ніби сильно п'яних, других несли,

бо в них вже сил не було, щоб іти.

— За рік, за два москалята стануть бігати по селі, — казав до Чуйкевича його розмовний товариш. — Так їх і дразнитимуть москалями, ніби вони тому винні, що непрошені прийшли на світ.

Чуйкевич мовчав. Козак говорив дальше:

— Незабаром упаде дощ. Сполоче кров, люди поспрятують трупів і підуть до своєї роботи. Як мають щастя, то і на тім і скінчиться; як ні, ще відповідай перед московським урядом за те, що боронилися. Така-то наша Україна!

«Піде дощ, сполоче кров, і люди вернуть до своєї роботи», — в душі повторював за козаком Чуйкевич.

— Товаришу, — звернувся нараз до нього, — знаєш, мені треба осмотрити рану.

— О Господи! — зірвався козак. — Чому ж ви того давно не сказали?

— Бо була пильніша робота. А тепер поможи мені.

Козак метнувся по воду.

За хвилину Чуйкевича окружили його люди, і декілька господарів з того села, і старий, що вмів лічити й зашіптувати рани.

— Як наш Зосим вам не поможуть, то вже ніхто у світі не поможе, — казали горді за свого знахаря.

Зосим, сивий вусатий дід, з полинялими очима і з посинілим носом, мав на своїм обличчю і на руках так багато погоєних ран, що, здавалося, він міг був і на собі гарного досвіду набрати.

Взяв Чуйкевича за руку.

— Біла рука, панська рука, дрібна кість, не мужицька.

З такою і клопіт більший.

— Чому б то?

— Чому? Бо вередливіша на ліки. Нашому посполитому чоловікові плюнь, порохом помасти та ще й павутинням заткай — і довольна! А така от — то обидиться, запишиться, гнилу гарячку дістане. З такою треба обережно.

Говорячи, промивав рану водою, мастив руку мастями, прикладав якесь листя і обв'язував чистим лляним полотном.

— Тіло купане, — приговорював, — сорочка чиста, може, й нині вбирана, московська шабля свіжогострена, закаження не буде.

Люди з пошаною дивилися на роботу діда,

ніби хотіли й собі дещо навчитися від нього.

— Не знаю, як вас величати, — говорив дід до Чуйкевича, — сотенним чи полковим старшиною, але сам Бог нині з неба зіслав з вашими людьми. Пропали б ми без вас. Потрудилися. Я вже кількох ваших осмотрив. Двох у мене в клуні лежать.

— Ов! — аж скрикнув Чуйкевич. — Так з ними зле?

— Зле не зле, але полежати мусять.

— Довго?

— Бог знає. Може, день, а може, й тиждень. Є зілля, що скоро росте, а є, що помалу. Так є і рана, що гоїться скоро, а є, що не хоче. Все в божій ласці. Мене раз покликали до полковникового сина. Сильно був порубаний, — за дівчину з якимсь польським гусарином бився. То вже давно. Ходжу я коло нього, аж привозять від самого гетьмана вченого німця. Цей до мене: «Та що ти, дурний діду, розумієш, та тут треба такої-то й такої масті», — гукає на мене. «Я своє розумію, — кажу йому, — а ви своє». — «Дурних людей туманиш», — каже. Задернув мене, бачите, за ребро. Зробив я коло хворого що треба і кажу: «А прошу вас, вашець, до городу». Подивився на мене, як собака на кітку, але йде. Полковницький город великий був, на валах всяка трава росла, я знав, бо збирав там цілюще зілля. Вишукав я одну квітку і дав йому, щоби понюхав. Оглядає, хоче нагадати собі, як вона по-латинськи зветься, — не знає. «Ну, то що з того?» — питає мене. «Та нічого, — кажу, — лиш понюхайте». Понюхав він і за хвилину в крик. Ніс йому зробився як огірок. Перестрашився німець, лементує, грозить мені. «Нічого, — кажу, — не бійтеся». Добув я із-за пазухи листок, приложив, і не минуло кілька хвилин, як ніс спляс і зробився, здавалося, ще менший, ніж був. Німець покрутив головою. «Як бачу, то ти своє діло розумієш», — каже. «Я і встеклину [12] лічу», — говорю йому. «Невже ж?» — «Егеж», — кажу. «А тобто як?» — «А так, що ви вчені, то мене, дурного, й не питайте»…

12

Істерику.

Люди притакували з видимим вдоволенням. Горді були.

— Так йому Бог дав, — казали.

— Від покійного свого батька навчився, — доповідали.

— Мудрі колись люди були.

— Все на світі псується…

Пускався дощ. Перейшли до найближчої клуні.

Рана Чуйкевича була осмотрена. Жар меншав. Людей найшла повна клуня. Цікаві були знати, хто він, куди їде, по що? Сільце було маленьке, далеко від шляху, в балці, між лісками, чужого чоловіка мало коли й видали. Яке кому діло до них? Хіба такі гості попадалися, як ті сеї ночі.

— Вам не треба знати, хто ми, — казав Чуйкевич, — а ми не цікаві знати, як ваше село називається. Кінці у воду, та й годі.

Дідусь глянув допитливо.

— Так, так, — притакнув, — кінці у воду, та й годі, — край! Жінок накажіть, щоб язик тримали за зубами.

Били громи.

— Пан Біг гнівається за кров, — сказав хтось.

— Людська кровця не водиця, проливати не годиться. А невже ми її проливали?

— Відома річ — не ми, а все-таки поплила.

— Бог змиє.

— Бог простить, бо не наша вина.

— А як же буде з трупами? — питався Чуйкевич.

— Чи мало трупів на нашій землі? — казав дідусь. — Де не ори, людські кості під лемішем скрегтять. А тих, то ми так заховаємо, що й сам цар не знайде.

— А сліди? — питався Чуйкевич.

— Дещо дощ сполоче, а дещо люди позапрятують. Сноповози. От за яку годину ціле село поїде по снопи в поле. Вже ми знаємо, не бійтеся, як зробити. Щоб тільки ваші люди не дуже хвалилися.