Мотря
Шрифт:
— У його полку чорт має толку, — відповів, жартуючи, Скоропадський.
А на те йому Павло:
— На чужий коровай очей не піднімай, лиці про свій дбай.
Розійшлися у добрій злагоді, кланяючись гетьманові в пояс.
Розпрощався і генеральний суддя Кочубей, бо казав, що у Ковалівці в його новому дворі чимало всілякої роботи. Там порядкує Любов Федорівна, і йому спішно туди, щоб дати деякі розпорядки.
— Йому так спішно, що аж на серці млісно, — сказав генеральний хорунжий Іван Судима, коли вже Кочубей сидів у повозі.
— Чому ж то так? —
— Відома річ, не рада курка на вечорниці, так несуть. Не рад наш суддя у Ковалівку, та мусить, бо жінка жде. Новин визирає, не його.
— А чому ж тоді з мужем до Кивва не приїхала? Була б їх скорше почула.
— Питаєте? Як же так? У Києві цар і Кочубеїха, і не їли вкупі обіду.
— Ага…?!
НЕ ЛИШ МОЛОТОМ, АЛЕ Й МЕЧЕМ
Біля гетьмана осталися самі близькі до нього: миргородський полковник Данило Апостол, лубенський — Зе-ленський, компанійські полковники Кожухівський і Андріяш, генеральний хорунжий Іван Сулима і найближчі з усіх Орлик і Войнаровський.
В їх товаристві гетьман пішов на вал, щоб подивитися, як буде відпливати цар.
Дивилися хто голим оком, а хто крізь далекогляд.
Бачили, як цар вискочив з повозу, мов перун із хмари, і влетів на галеру.
— Починається царська забава, — сказав Сулима, що, як про нього люди балакали, крізь стіну бачив, такі мав добрі очі. — Цар сердиться на залогу галери. Ось один з офіцерів схопився за щоку, ніби його зуб дуже розболів, ось другий вже лежить на чердаку, добре, що в воду не скотився… Цар прикази дає, сам за стерно вхопив, відчалили…
— Хай їх Бог провадить, — сказав гетьман, а Данило Апостол пошепки додав, ніби боявся, щоб цар не зачув його слів:
— А чорт нехай їх пхає.
Вже легкий вечірній туман, що після гарячої днини серпанком мерехтливим послався по Дніпру, закрив перед очима наших видців царську галеру, а вони ще стояли на валі й дивилися перед себе. Чи хотіли впевнитися, що цар дійсно від'їхав і вже більше не верне, чи причарував їх Дніпро?
Бачили його не раз, не могли досить налюбуватися його красою, та нині він їм чомусь ще кращим здавався і ще дорожчим серцю, ніби хтось близький, з ким прийдеться їм розлучитися надовго, може, навіки…
В заходячому сонці мерехтіли золочені хрести на куполах церков, а їх фасади, то мохом старим покриті, то свіжістю блискучі, знімалися поверх зелених садів, у котрих потопав цей старий прегарний город.
— Гетьмана ніби хтось заворожив, так задивився, — озвався до Орлика Зеленський.
— Наш гетьман дуже любить Київ, — відповів стиха Орлик.
Нараз Мазепа, ніби зачув ці слова, повернувся до них і промовив:
— Багато їздив я по світі й чимало всякої краси надивився, але садів таких, як наші київські, і другої такої ріки, як наш Дніпро, я ніде більше не бачив. Гарний та нещасливий город.
— Чому ж то нещасливий? — спитав котрийсь.
— Ви ще
Товариство, заслухане в гетьманську мову, що звеніла, ніби пісня туги, мовчало, а він говорив дальше:
— В нашій лаврі Печорській, у Святій Софії і в других церквах є ще й нині чимало цінного. В Лаврі, як знавці говорять, є навіть образи божественного Рафаеля Санті з Урбіно. Дрижу за них. Дорогоцінним образам іншого світла, крім сонішного, і то, як воно на них згори, крізь прислонені вікна паде, не видати. А в наших церквах воскові свічки горять. Коли Господь дозволить мені ще декілька літ прожити, то збудую в Києві камінну бібліотеку і галерею, безпечну від огня і злодіїв… Але Київ будувати нам треба не лиш молотом, а й мечем.
Полковники і решта старшин, почувши останнє слово, мимохідь шукали руками своїх щабель.
Їх не було.
Відпоясали, сідаючи з царем Петром до обіду.
НЕЗНАЙОМІЇ
Смеркалося, як гетьман зі своїми вернувся до двора. Тут стрінув його молодий Чуйкевич.
— Маю сміливість доложити ясновельможному пану гетьманові, що його величество цар щасливо доїхав до Дніпра, ступив на свою галеру і відплив у дальшу дорогу.
Гетьман вислухав звіту і сказав, що відплив галери бачив з валів, але йому цікаво знати, як царя стрічав по дорозі народ.
— Не міг ніяк стрічати, бо царські драгуни кнутами розганяли людей. Хто не вспів податися назад, попадав коням під ноги. Декілька людей покалічено, одного хлопчика, літ може вісім, переїхала карета.
— Що з ним?
— Віднесли до найближчої хати й покликали нашого хірурга. Казав, що надії на видужання нема, може, вже й помер.
— А батьки?
— Не знаю, хто вони такі, мабуть, із бідних, так можна було гадати по одежі.
Гетьман звернувся до Войнаровського:
— Завтра скажеш розвідатися, чия це дитина. Поховати на мій кошт і батькам дати допомогу.
Войнаровський добув із кишені записну книжку й занотував.
Гетьман відпустив Чуйкевича. Казав йому позамикати ворота й поставити варту, щоб ніхто не входив:
— Гетьман утомлений і недужий, відпочиває. Розумієш?
— Так! — і Чуйкевич відійшов.