Моя стріча з Олексою

Я чоловік проклятий, ненависний, прогнаний з-поміж «чесних», – одним словом, проскрибований. Проскрибований, – се сама відповідна назва. Се не значить, що, приміром, моя совість стає супротив мене або щось подібного, – ні, се значить тільки то, що люди «чесні» (коли

хочете, можете звати їх «багатими», «сильними», «практичними», – се на одно вийде) випхнули мене з «чесного» і «порядного» товариства, т[о] є[сть] попросту з-поміж себе. І зовсім справедливо! Моє ім’я враз із кількома іменами подібних до мене «во время оно» оббігало весь край, було пострахом усіх «мирних і вірноконституційних горожан», – з моїм іменем усі вони в’язали поняття перевороту, революції, різні. Правда, в той час, коли «спасителі існуючого порядку» підняли найстрашніший гвалт, я і мої товариші сиділи спокійно і смирно за тюремними гратами та рахували дні короткого життя, страчені пустота марно.

Але возьмім, приміром, що діло зовсім так не діялось, що мені і моїм приятелям о переворотах та революціях і не снилося, – то що з того? Чи вже то одно, що я сидів у тюрмі, не вистачує, щоби навіки зап’ятати мене в очах «чесних» людей? Ба, але всевідущий і всемогущий суд справді признав мене винним, справді в моїм організмі добачив революційну жилку, в моїй крові дослідив краплю такої крові, котру французькі «спасителі порядку» забули пролити до остатку в р. 1872, в моїх очах доглянув іскру такого огню, котрий може запалювати доми «мирних горожан» не гірше нафти. Одним словом, – я оказався кругом винним на суді, – значить, погорда і прокляття «порядних» людей насупротив мене зовсім справедливі.

Я й зовсім не жалуюсь на те, ба, навіть, – хто знає, – може й легше мені стало, коли, вийшовши з тюрми, я почувся свобідним, як птах у воздусі (як той німець каже: vogelfrei). Я чув тоді

щось подібного, як ученик, що по скінченні шкільного курсу виходить зо школи. У нього в руці свідоцтво хороше, а в голові блискуча, заманчива надія на приємності вакацій. І я також пройшов курс науки «порядних людей», просидів поруч них довгі літа і получив вкінці свідоцтво, – правда, трошки не так написане, як звичайно, – але все-таки увільняюче мене від дальшого сидження на проклятій лаві. Я вийшов надвір, на свіжий воздух! У моїй голові кишіли нові мислі, нові враження, а з-посеред них чимраз сильніше визначувалися звуки сумної і щасливої пісні:

Обриваються звільна всі пута,Що в’язали нас з давнім життям!

Я чув, бачив, знав з сильного биття серця, що се правда, що пута порвалися, що давнє життя пропало, – а на першу хвилю, на перший свобідний віддих се вистачувало.

Правда чуття, хоть і як сильне та гаряче, недовго палає, – вік ним не проживеш. Після першого п’яного вибуху воно швидко успокоїлося, – і я поглянув на світ холоднішим оком. Життя проскрибованого, чужого посеред людей, ненависного, від котрого відвертаються всі, що ще донедавна запевнювали йому свою приязнь, – таке життя всякому швидко надоїсть. Правда, побачиш одного такого, що відвертається, стрітившися з тобою, – сплюнеш та проворкочеш: «Мізерак! Махай собі к чорту!» – побачиш другого, третього, – то само! Вкінці самому стане прикро, нудно, – розпука огорне. «Що се, – подумаєш собі, – чи се я справді вже такий гидкий та страшений, – чи тим людям усім в головах попереверталося!» – «Та ні, – відповідаєш собі самому, – ні одно, ні друге, – а тілько то, що вони «чесні і порядні», а ти… ну, годі!»

Конец ознакомительного фрагмента.