Можно попросити Ніну?
Шрифт:
— Ніно, — сказав я. — Який зараз рік?
— Сорок другий, — сказала Ніна.
І я вже складав у голові скибочки невідповідностей у її словах. Вона не знає кінотеатру «Росія». І телефон у неї тільки з шести номерів. І затемнення…
— Ти не помиляєшся? — запитав я.
— Ні, — сказала Ніна.
Вона вірила в те, що говорила. Може, голос обдурив мене? Може, їй не тринадцять років? Може, вона, сорокалітня жінка, захворіла ще тоді, дівчинкою, і їй здається, що вона залишилася там, де війна?
— Послухайте, — сказав я спокійно. Не вішати ж слухавку. — Сьогодні двадцять третє грудня 1972 року. Війна закінчилася двадцять сім
— Ні, — сказала Ніна.
— Ви знаєте це. Зараз дванадцята година… Ну як вам пояснити?
— Гаразд, — сказала Ніна покірно. — Я також знаю, що ви не привезете мені курку. Мені слід було здогадатися, що французьких курок не буває.
— Чому?
— У Франції німці.
— У Франції давним-давно немає ніяких німців. Тільки якщо туристи. Але німецькі туристи бувають і в нас.
— Як так? Хто їх пускає?
— А чому не пускати?
— Ви не надумайте сказати, що фріци нас переможуть! Ви, напевно, просто шкідник або шпигун?
— Ні, я працюю в РЕВі, в Раді Економічної Взаємодопомоги. Займаюся угорцями.
— Ось і знову брешете! В Угорщині фашисти.
— Угорці давним-давно прогнали своїх фашистів. Угорщина — соціалістична республіка.
— Ой, а я вже боялася, що ви і справді шкідник. А ви все-таки усе вигадуєте. Ні, не заперечуйте. Ви краще розкажіть мені, як буде потім. Придумайте що хочете, тільки щоб було добре. Будь ласка. І вибачте мене, що я так з вами грубо розмовляла. Я просто не зрозуміла.
І я не став більше сперечатися. Як пояснити це? Я знову уявив собі, як сиджу в цьому самому сорок другому році, як мені хочеться дізнатися, коли наші візьмуть Берлін і повісять Гітлера. І ще дізнатися, де я загубив хлібну картку за жовтень. І сказав:
— Ми переможемо фашистів 9 травня 1945 року.
— Не може бути! Дуже довго чекати.
— Слухай, Ніно, і не перебивай. Я знаю краще. І Берлін ми візьмемо другого травня. Навіть буде така медаль — «За взяття Берліна». А Гітлер накладе на себе руки. Він прийме отруту. І дасть її Єві Браун. А потім есесовці винесуть його тіло у двір імперської канцелярії, і обіллють бензином, і спалять…
Я розповідав це не Ніні. Я розповідав це собі. І я слухняно повторював факти, якщо Ніна не вірила або не розуміла відразу, повертався, коли вона просила пояснити що-небудь, і ледь не втратив знов її довіри, коли сказав, що Сталін помре. Але я потім повернув її віру, повідавши про Юрія Гагаріна і про новий Арбат. І навіть насмішив Ніну, розповівши про те, що жінки носитимуть брюки-кльош і зовсім короткі спідниці. І навіть пригадав, коли наші перейдуть кордон з Прусією. Я втратив відчуття реальності. Дівчинка Ніна і хлопчисько Вадик сиділи переді мною на канапі і слухали. Тільки вони були голодні як чорти. І справи у Вадика йшли навіть гірше, ніж у Ніни; хлібну картку він загубив, і до кінця місяця їм з матір’ю доведеться жити на одну її картку, робочу картку, тому що Вадик посіяв картку десь у дворі, і лише через п’ятнадцять років він раптом пригадає, як це було, і знову засмучуватиметься, тому що картку можна було знайти навіть через тиждень; вона, звичайно, упала в підвал, коли він кинув на ґрати пальто, збираючись поганяти у футбол. І я сказав, вже потім, коли Ніна втомилася слухати те, що вважала гарною казкою:
— Ти знаєш Петрівку?
— Знаю, — сказала Ніна. — А її не перейменують?
— Ні. Так от…
Я розповів, як увійти до двору під арку і де в глибині двору є підвал, закритий ґратами.
— Який жах! — сказала Ніна. — Я б цього не пережила. Треба зараз же її відшукати. Зробіть це.
Вона теж увійшла у смак гри, і десь реальність відійшла, і вже ані вона, ані я не розуміли, в якому році ми знаходимося, — ми були поза часом, ближче до її сорок другому року.
— Я не можу знайти картку, — сказав я. — Минуло багато років. Але якщо зможеш, зайди туди, підвал має бути відчинений. В крайньому випадку скажеш, що картку впустила ти.
І в цю мить нас роз’єднали.
Ніни не було. Щось затріщало в трубці. Жіночий голос сказав:
— Це 143-18-15? Вас викликає Орджонікідзе.
— Ви помилилися номером, — сказав я.
— Даруйте, — сказав жіночий голос байдуже.
І були короткі гудки.
Я відразу ж набрав знову Нінин номер. Мені потрібно було вибачитися. Потрібно було посміятися разом з дівчинкою. Адже виходила загалом нісенітниця…
— Так, — сказав голос Ніни.
Іншої Ніни.
— Це ви? — запитав я.
— А, це ти, Вадиме? Чого тобі не спиться?
— Вибач, — сказав я. — Мені інша Ніна потрібна.
— Що?
Я повісив слухавку і знову набрав номер.
— Ти з’їхав з глузду? — запитала Ніна. — Ти пив?
— Вибач, — сказав я і знову кинув трубку.
Тепер дзвонити було марно. Дзвінок з Орджонікідзе все повернув на свої місця. А який у неї справжній телефон? Арбат — три, ні, Арбат — один — тридцять два — тридцять… Ні, сорок…
Доросла Ніна подзвонила мені сама.
— Я весь вечір сиділа удома, — сказала вона. — Думала, ти подзвониш, поясниш, чому ти вчора так поводився. Але ти, вочевидь, зовсім з’їхав з глузду.
— Напевно, — погодився я.
Мені не хотілося розповідати їй про довгі розмови з іншою Ніною.
— Яка ще інша Ніна? — запитала вона. — Це образ? Ти хочеш заявити, що бажав би бачити мене іншою?
— На добраніч, Ніночко, — сказав я. — Завтра все поясню.
…Найцікавіше, що у цієї дивної історії був не менш дивний кінець. Наступного дня вранці я поїхав до мами. І сказав, що розберу антресолі. Я три роки обіцяв це зробити, а тут приїхав сам. Я знаю, що мама нічого не викидає. З того, що, як їй здається, може придатися. Я корпався години півтори в старих журналах, підручниках, розрізнених томах додатків до «Ниви». Книги були не запорошеними, але пахли старим, теплим пилом. Нарешті я відшукав телефонну книгу за 1950 рік. Книга розпухла від вкладених у неї записок і закладених папірцями сторінок, кути яких були обшарпані і обслинені. Книга була настільки знайома, що здавалося дивним, як я міг її забути, — коли б не розмова з Ніною, я б ніколи і не пригадав про її існування. І стало трохи соромно, як перед чесно відслужилим костюмом, який віддають лахмітникові на певну смерть.
Чотири перші цифри відомі. Г-1-32… І ще я знав, що телефон, якщо ніхто з нас не прикидався, якщо з мене не пожартували, стояв у провулку Сивцев Вражек, в будинку 15/25. Жодних шансів знайти її телефон не було. Я всівся з книгою у коридорі, витягнувши з ванни табурет. Мама нічого не зрозуміла, посміхнулася тільки, проходячи мимо, і сказала:
— Ти завжди так. Почнеш розбирати книги, зачитаєшся через десять хвилин. І прибиранню кінець.
Вона не помітила, що я читаю телефонну книгу.