Мушкетери

Черненко Михаил Борисович

Розгнівався аллах і в пітьмі нічній розбив їх засліплюючим вогнем. І кинув їх у пекло — нижче дна морського. І перетворилася Арабська земля на пустелю…

Майя затамувала подих. Адже це та ж сама легенда! Легенда, двісті років тому записана Іоанном Бейрутським…

…Увечері, за вечерею, вона розповіла дивну легенду своїм товаришам.

— Уявіть собі, що мудрі велети — наші брати з космосу. І їхні вежі — зоряні кораблі. І штурм неба — відліт. І стовп розпечених газів із дюз. І оглушливе ревіння двигунів. І наших далеких предків, що в чорну ніч спостерігали

цю картину…

— Знати пташку по льоту, філолога — по уяві, — стомлено пожартував Фернан. — : Ви не ображайтесь — у кожного своя робота. Однак не віриться, щоб якась важлива істина могла зберігатися тисячоліттями в такому недосконалому сховищі, як казка. Казка — не рукопис і навіть не малюнок…

— Я не ображаюсь, — задумливо сказала дівчина. — Послухайте, Фернане, ви не знаєте, чому ущелина Джаббар називається саме так — “Джаббар”?

— Не знаю. А що?

— На одному із північноафриканських діалектів “джаббар” означає “велет”…

— А Гібралтар за старовини називався Геркулесовими стовпами! Ну й що далі?

— Що далі? А далі я хотіла спитати вас, чи знаєте ви пісеньку про шимпанзе?

— Начебто ні, — всміхнувся Фернан.

— Ну, то слухайте!

Кажуть, ніби шимпанзе Можна так навчити, Що, немов людина, він Стане їсти й пити, Розрізнять горілку й ром, В ванній милом митись, Зуби чистить перед сном, На зорі голитись. І читати, й малювать, І ділити, й множить… Та одне лиш — мріять — він Ну ніяк не може. Через ваду цю дрібну Чи мозкове манко Не людина шимпанзе, А звичайна мавпа.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

І сказала велети…

Від’їхавши од табору кілометрів з десять, Майя і Халід почули гуркіт мотора — низько над ними пролетів вертоліт. Він зробив коло над плато, ще раз пролетів над вершинами й подався у бік табору.

— Хто б це міг бути? — спитала Майя.

Халід тільки покрутив головою. Він ніколи раніше не бачив вертольота.

“Можливо, в таборі щось сталося? Чи не повернутись?” — подумала дівчина. Але потім вирішила, що за час, який минув од їхнього від’їзду, нічого особливого трапитись не могло.

І Майя знову торкнула підборами коня, і він пішов добрим клусом. За десять метрів попереду скакав Халід.

Сонце ще не зійшло, але ось-ось мало з’явитися й відігнати вранішню прохолоду.

Все-таки вони встигли доїхати до сховища раніше, ніж сонце почало припікати по-справжньому.

Важко було уявити собі, що цю похмуру ущелину

між чорними скелями колись наповнював кришталевий блиск води, а мертві кам’яні схили вкривала соковита зелень трав та дерев. Здавалося, що тут ніколи не існувало ніяких ознак життя, ніби тут не наша планета, а Місяць або астероїд.

Майя проїхала вздовж ущелини кілометрів два і знову повернулась до її початку — туди, де, за Халідовими словами, містилися печери.

Печер тут було чимало, куди більше, ніж біля скелі з “биками”. Лише на західному боці ущелини Майя налічила шістнадцять ніш та одинадцять глибоких сховищ — вони нагадували вже справжні печери.

Особливо сподобалась Майї одна печера-найглибша і найширша. Піднявши руку, вона не могла дотягтися навіть до половини стіни величезної кам’яної зали. Вхід був з південного боку, і, незважаючи на триметровий коридор, що відділяв залу від входу в печеру, тут було досить видно.

— Можливо, велетами називали раніше ці дві гори? — Майя показала на дві скелі, що стояли насторожі ущелини, — високі, посічені глибокими тріщинами

— Не знаю, — озвався хлопчик. — Ці скелі не мають імен.

Вона зупинилась біля входу й подивилася на східний, положистий бік ущелини. Тут скелі були вивітрені й зруйновані значно більше. Вітер, трохи стримуваний на протилежному березі крутими пасмами скель, був тут єдиним господарем протягом багатьох. тисяч років.

Обстежити всі ці виїмки і печери?.. Таке під силу тільки великій, добре оснащеній експедиції. Навіть якби сюди приїхали й Фернан з Григорієм — все одно вони витратили б на це роки…

Все це Майя добре розуміла. Але водночас. вона мала таке відчуття, яке буває у рибалки, коли він уперше закидає спінінг у незнайому річку і крізь темні шари води “бачить” величезну щуку, що поривається до блешні.. Так само й зараз “бачила” Майя гостроносий міжзоряний корабель, зображений на скелях похмурої ущелини.

Їй самій було смішно, але, слово честі, вона не тільки відчувала, що тут її чекає чудове відкриття, вона навіть “знала”, де саме станеться це відкриття!

Майя не поспішаючи оглянула величезну залу. В гущі світла, що перетинало коридор, виблискували піщинки. Вони були такі малі й легенькі, що не видно було їхнього осідання. Все ж кам’яну підлогу вкривав товстий, злежалий шар піску.

Товстий шар пилюки покривав і стіни. Кіптяви не було видно.

Мабуть, вода зникла з ущелини дуже давно, тисячі років тому, і людині нічого було робити тут, серед мертвого каміння. Якщо люди потрапляли до Саммілі, вони зупинялися поблизу джерела.

Але тоді, коли в Джаббарі гомоніла ріка і шелестіло важке листя, а щоночі гавкали собаки і ревів голодний лев, — у ті часи люди не могли не використати для житла такого чудового природного сховища, як ця печера!

Майя вирішила, що очистку треба починати з північної стіни, бо на неї падає більше світла. Чим більше дівчина дивилася на жовто-буру кору, яка покривала чорний камінь, тим більше вона переконувалась у тому, що ключ до таємниці заховано саме тут. її охопило таке велике нетерпіння, що вона вийняла ніж і почала скребти цю кору. Але “штукатурка” майже не піддавалась. І, присоромлена власним нетерпінням І варварством, Майя заховала ніж.