Музей покинутих секретів
Шрифт:
Значить, ти була така в попередньому житті, дуже серйозно відповіла вона, — ти просто про це забула. Ти гадаєш?.. Замість відповіли, вона підступилася впритул, отим своїм балетним па, знизу вгору, — і поцілувала мене в губи, провівши вздовж них язичком, — від чого вони, охнувши, вмить ожили під вальком помади, відновивши чутливість: її язичок виявився, проти чоловічого, неправдоподібно ніжний, як вийнята зі скойки устриця, я вже забула, коли мене востаннє цілувала жінка — у школі, в піонертаборі? — і сторопіло подумала: ах ось, значить, які ми, дівчата, на смак і на дотик, оце хлопам повезло!.. Влада відсторонилась і стала в дзеркалі поруч зі мною, — на губах у неї зостався розмазаний кривавий слід, як на дзеркальці на тому її славному
І я лишилась чекати, легенько тремтячи, — якби вона тоді сказала мені перерізати вени, я б, мабуть, теж послухалась. Але вона тільки принесла камеру — і легко, не цілячись, відстріляла, як вправний автоматчик із ліктя, цілу обойму, клац-клац-клац. Обидві ми при тому мовчали. «А тепер найважче», — і вона знову стала поруч, з отим кривавим мазком через рот, тримаючи у випростаних руках камеру, наведену на нас об'єктивом: клац-клац-клац. Подвійний портрет: художник і його модель. (Його над'їдена модель.) Чи, може, не модель, а твір?.. Та ні, не моделлю, й не твором — чимось іншим я для неї була в тій подобі, якимось химерним уособленням жіночої сили, якої вона вже не чула в собі самій, і я добре пам'ятаю той чудний острах, що зворухнувся в мені, коли вона отак цілилася в нас обіруч на рівні облич: ніби то був не об'єктив, а дуло пістолета…
Ті знімки залишились у її комп'ютерному архіві — принаймні його Вадим не знищив.
Принаймні так він каже. Не знаю, чи хотілось би мені їх тепер побачити. Все одно, — сказала Влада, коли ми їх переглядали, — жодне фото ніколи не віддасть того, що бачиш при живому спогляданні, кольорова фотографія — то взагалі суцільна лажа, лохотрон і опіум для народу… І це була правда: знімки вийшли ефектні, але в них з'явилося те, чого не було в дзеркалі, — театральність. Ми виглядали як двійко ряджених, і моя відьомська маска чомусь більше не гіпнотизувала погляду з такою силою, — якась магія з неї щезла. Ось тому, задумливо прорікла Влада, малярство й не заступити, нічим і ніколи. Нічого, я це використаю, щось із цим зроблю, тільки ще не знаю, що…
І я не сказала їй, що зі мною вона дещо вже зробила, хоч я теж іще не знала, що. Вмиваючись потім у ванній — з глухим жалем, ніби за якоюсь несповненою обіцянкою, що дихнула зблизька й пройшла, от власне що мазком по губах обвіяла, не давшись у руки (таке болісне почуття втрати чомусь завжди викликає жива краса, і ніколи не викликає та, що на полотні!), — яв якусь мить відчула, що мені підгинаються ноги. Отак буквально, ніби зненацька обм'якли зв'язки в колінах: доти я гадала, що ватяні ноги — то тільки такий фігуральний вираз. Якби на Владиному місці був художник-мужчина, все між нами з певністю розрядилось би негайним сексом, і то, мабуть, був би божественний секс, із тих нечисленних, на пальцях полічити, що запам'ятовуються на весь вік, — на повному виносі з тіла, як під час релігійного екстазу, коли, як писав дідусь Гемінґвей, земля пливла, хоча писав він і повну дурницю, бо ніякої землі тоді взагалі не існує, ні землі, ні неба, ні верху, ні низу, і любов не має з цим нічого до діла, — правда, з Адькою в мене теж таке було, але ж було одного разу й з Артемом: тоді, в архіві, де я вперше побачила фото Довганівни з товаришами й мене накрило на місці, і з того все й почалося, перемінилось життя… Але Влада не була мужчиною, і на такі прості, самою природою запрограмовані розв'язки нам із нею розраховувати не доводилося. Щось між нами було інше, страшніше, щось, схоже на зв'язок між породіллею і плодом, — щось вона в мені народила, Влада. Випустила з мене, як великого темного птаха.
І це зосталося нашим із нею секретом — більше ми про те не говорили, не випадало нагоди. Аж до того дня, коли вже не стало з ким говорити.
Як я могла б уділити їй сили, якої сама за собою
— Вибачте, н-недочула — як ви ка'ете?..
Це Лисий щось у мене питав. А я відключилась. Бо-м п'яна. Бом, бом, бом, п'яна… Дзвіночки десь грають, тоненько так. Бігме, п'яна, п'яна-п'янісінька, сказицця можна. Десь була фаза, на якій треба було зупинитись, а я її непомітно проскочила. Перебор. І масло вже не поможе.
Лисий питав, чи я не нуджуся. Ага, йому ж аудиторія потрібна, він же й переді мною, а не тільки перед Адькою, покрасуватися хотів. А я взяла й відключилась, як нечемно, — ні-і-і фі-ґа не чула, що вони там балакали…
— Я н-ніколи не нуджуся.
— О, то ви унікальна жінка — ваше здоров'я!.. Але дивитися на тебе мені таки нудно, дядьку. Чи ти хоч уявляєш, як на тебе нудно дивитися? Ти весь такий нудний, як із пральної машини вийнятий. Точнісінько такий — мокрий і покручений. А сам про себе, певно, думаєш, що чистенький, ге?..
— Нам уже пора, — каже Адька. Моє сонечко, і він теж напідпитку. І йому теж алкоголь прояснив у голові. Це точно, що цього типа позбутись можна, тільки винісшися звідси з ним укупі. Сам він піде, тільки якщо вже гнатимуть в шию. А Адька просто так в шию не пожене, Адька не любить принижувати людей. І слава Богу. Слава Богу.
Лисий жадібно роззирається довкола, мов хоче на прощання заковтнути цілу кнайпу одним духом і винести з собою в шлунку, як контрабандист діаманти. І зітхає з жалем, по-бабському: охо-хо!..
— Як писав Тарас Григорович… Хто-хто?
Лисий патетично цитує — хоч він і весь час говорить так, ніби когось цитує, їхнє покоління ще користувалося цитатами, як схоласти Святим Письмом, так і відсиділися весь вік за чужими словами:
— Вип'єш першу — стрепенешся, вип'єш другу — схаменешся, вип'єш третю — в очах сяє, думка думку доганяє!
— Це Шевченко таке писав?
Ми з Адькою просимо його повторити, і він повторює. Супер, як про мене писано. Вся клінічна картина як на долоні. Ото на третій було б і зупинитися — поки ще в очах сяло… Адька подає офіціантові кредитку, Лисий удає, ніби занадто захоплений розповіддю, щоб помітити цей делікатний момент (потім нещиро спитає: скільки з мене? — і нещиро й здивується, що вже заплачено, ці старі мудаки завжди так роблять!): ніби то Шевченко був на стіні таке написав, теж у якомусь шинку бухаючи. Ох ці мені «прокляті поети». Хоч це, звичайно, й краще, ніж ле санґльо льон де вйольон. Чомусь відчуваю з цього приводу приплив патріотичних гордощів (це ж треба було так набратися!).
— Варто було б і тут десь на стіні це написати, — вносить Адька, як завжди, нотку ділового конструктиву. А, так, це ж буцімто літературна кав'ярня вважається, навіть якісь обшарпані томики на поличках оно туляться, — і який ідіот схотів би читати в такому освітленні?.. Думка думку доганяє, прекрасно сказано.
І, ніби з якоїсь раптової розчуленої вдячности до цього старого мистецтвогриза за так доречно подану цитату, — ніби ця цитата, невідь-чому, встановлює якийсь глибший рівень порозуміння зараз отут між нами, заки ми ще не встали з-за столу й не розійшлися в різні боки (чи ми ще зійдемося знову, чи вже навіки розійшлись?..), передбачає наше негайне злиття-в-екстазі на якійсь насущно важливій спільній території, сльози радости й родинні обійми довкола скульптур Мишка Грицюка, якого Влада вважала генієм, — коротше, з того п'яного потьмарення, з якого пролетаріат по якійсь енній, уже не передбаченій поетом чарці хапає що під руку трапиться й валить співтрапезника по кумполу, я розкриваю рота й бовкаю, як дурень на дзвіниці:
— А ви знали Владу Матусевич?..
Все, слово впало, не вернеш. І нагло я бачу перед собою вже не лисячий — гієнячий писок. Хе-хе.
— Знаєте, мені на все життя вистачило й того, що я знав її матінку, хе-хе!..
— Ніну Устимівну?
Я не туплю, я гальмую — щось насувається, чого я не хочу чути, а відвернути вже нема як.
— Та її ж, її… Нінель її справжнє ім'я…
Нінель? А, правильно, Нінель — модне колись серед совноменклатури ім'я, вивернутий задом наперед «Ленін»…