Музей покинутих секретів
Шрифт:
От тільки розплакатися мені й бракувало. В носі зрадницьки пощипує, і я починаю й собі прискорено сопти. Сидимо так із Вадимом навпроти себе й сопемо, як два їжаки на стежці. Ото, мабуть, видовище. Але, Боже мій, яке ж це огидне почуття — знати про злочин і не мати змоги йому запобігти…
Скільки це коштує — одна дівчинка? Ті, що торгують людьми, — почому вони беруть за душу? Чому, понад десять років проварившись у журналістиці, я не знаю цих цифр? І чому не наважуюся зараз спитати у Вадима, який напевно ж знає?
Хто він, у біса, такий, Вадим?..
Все, що я знаю, — це, що в минулому житті, до того, як і собі зробитись серйозним чоловіком, він закінчив історичний, КДУ. Хароший був факультет —
— Бери ковбаску, каже Вадим, киваючи на таріль із м'ясним асорті. Буряково-червоні, криваво-чорні, ржаво-руді в білястих сальних розтушовках завиванці виглядають у цій гламурній насвітці як якесь ґотичне порно — інсталяція з посткоїтальних жіночих піхов. Здається, я зараз виблюю. Мовчки хитаю головою, Вадим, не завважуючи мого стану, підчіплює собі виделкою згорток червоном'ясих складок, звідтіль випадає петрушковий хвостик і лишається чорніти на підсвіченій стільниці, як експонат у природничому музеї. У Вадима завжди був добрий апетит — знак, що чоловік уміє тішитися життям.
Я пригублюю вино: Pinot Noir, якогось італійського дому з невимовною назвою, урожай 2002-го року. Рік був сонячний, запевнив мене Вадим, коли халдей приніс сповиту в серветку пляшку й, за вказівним порухом
Вадимових брів, гордо продемонстрував її мені, як акушерка мамі сповите немовля. Вадим, своїм звичаєм, п'є коньяк, але на винах він також знається. Ці люди знаються на багатьох речах, без яких можна прожити, але з якими життя спливає далеко приємніше. Чи без такого уприємнення воно було б у них геть нестерпним — як коли б під шоколадною поливою в Kinder-surprise виявився шмат скам'янілого лайна? Перед очима мені зринає давнозабуте обличчя Р. після сексу, і я роблю ще один ковток. Справді, вино чудове.
— Опозиція цим займатися не буде, — пояснює тимчасом Вадим, накладаючи собі ще закуски. — Резонансної справи з цього твого шоу не розкрутиш, для війни компроматів не годиться — слабо. Перед виборами тут потрібна тяжка артилерія. А твоє шоу — це так, забавка…
— Взагалі-то, це людські життя, — нагадую я.
Вадим похмурніє, ніби я допустилася нетакту, й завзято береться до лососини. Я й раніше помічала в нього цю звичку — не відповідати на неприємну репліку, ніби її й не чув. Ніби співрозмовець привселюдно пукнув. Ось що таке насправді влада — можливість пускати повз вуха все, що тобі неприємне, як убогий пук чийогось немічного кишечника.
— І, в такому разі, — продовжую я пукати далі, — яка тоді взагалі різниця між вашою опозицією — і цими бандюками при владі?
Вадим міряє мене поверх тарілки бистрим, коротким прижмуром (де я недавно бачила цей тріумфальний погляд — картяра, якому прийшов вдалий прикуп?..):
— А яка, по-твоєму, має бути різниця?
— Це в єврейських анекдотах питанням на питання відповідають. А ми ж наче всерйоз?
Вадим загадково посміхається:
— Та сама, Дарино, різниця, що й завжди між людьми, — в одних більше грошей, у других менше.
— Інших відмінностей між людьми, по-твоєму, не існує?
— В політиці — ні, — твердо каже він. Ні, він не жартує.
— Вибач, а — ідеї? Погляди? Переконання?..
— Це в дев'ятнадцятому столітті годилося. А в двадцять першому — все, проїхали.
— Навіть так?
— А ти думала! — насмішкувато відбиває він мою інтонацію — хороша реакція, боксерська, —
— Так і комунізм спирався на почуття! На одне з найбанальніших людських почуттів, на заздрість. Класову ненависть, по-їхньому. Щоб не було багатих, бо всі багатими бути не можуть, то хай усі будуть бідні, щоб не було кому заздрити. Хіба не так?
Вадим не любить, коли йому заперечують.
— Так, та не так. Ти Маркса ще не забула? Ідеї тільки тоді стають матеріальною силою, коли оволодівають масами, — пам'ятаєш таке?
— Ну, пам'ятаю, і що?
— А те, що ніхто не договорював далі. А далі якраз же й найцікавіше, і більшовики це першими просікли — Ленін таки був геній… Я к домогтися того, щоб ідеї «оволоділи масами»? Масам же на будь-які ідеї завжди було і буде, вибачай, насрати, — маси потребують не ідей, а хліба і видовищ. Як у Древньому Римі, і завжди так було і буде. Просто досі жодне суспільство в історії не могло їм, за рівнем розвитку економіки, цього забезпечити. Сучасний Захід вперше наблизився до ідеалу: ситий обиватель сидить після роботи з пивком при телевізорі. Все управління країною здійснюється за його спиною, йому тільки показують голови в телевізорі, показують парламентську трибуну — там виступають, сперечаються, різні люди намагаються його переконати, в нього з'являється відчуття власної значущости: наче він щось важить, щось вирішує… І час від часу він іде на виборчу дільницю, вкидає в скриньку бюлетень — і лишається далі при ілюзії, ніби це він усіх тих людей обрав, найняв, він керує країною… І він задоволений собою — а самовдоволений ніколи не збунтується. А що бюлетеня він вкидав за тих, кого найчастіше бачив на екрані в найвигідніших ракурсах, йому й на думку не спаде. А якщо й спаде, то він ту думку зараз же прожене геть, бо вона грозить йому завалити весь його комфортно уряджений світ. Ти стежиш за моєю думкою? Щось ти нічого не їси…
— Я вже вечеряла, дякую. Так що все-таки з ідеями, які оволодівають?..
— Дак нема їх більше, ідей, у великій політиці. В тому вся й річ, Дарино. Бери сир. Це все ілюзії доінформаційної доби — соціалізм, там, лібералізм, комунізм, срака-банька… Дев'ятнадцяте століття ще в те все вірило — відрижка Просвітництва. А насправді, скільки не пиши на паркані сама-знаєш-що, — за парканом-то все одно дрова… Он у Другій світовій воювали проти себе два соціалізми, російський і німецький, — і хто сьогодні вже про це згадує? Які там ідеї, кого вони шкребуть… Масами правлять не ідеї, а певні комплекси почуттів, досить нескладні, щоб не можна було їх прорахувати.
Самовдоволення, заздрість, кривда, страх — ти ж вивчала психологію, сама мусиш знати… А ідеї в політиці — там, де політикам реально потрібна підтримка мас, — виконували ту саму функцію, що слоґан у рекламі: пускової кнопки.
— В сенсі — впливали на підсвідомість?
— Ну да. Мобілізували певні комплекси почуттів і замикали їх на собі. Як у собак Павлова. От, ти правильно сказала: комунізм — це мобілізація заздрости. Значить, фокус-група тут — соціально ущемлені, це — актив, на який можна спертися. Відомо ж, що найкращі погромщики виростають із тих, хто сам потерпів од погрому. Он як більшовики ловко російське єврейство були використали, поки не укріпилися при владі… Актив мобілізується через заздрість, через бажання реваншу, — а пасив, більшість, вганяється в страх, щоб заблокувати опір. І все — ніяка ідеологія більше не потрібна!