Музей покинутих секретів

Забужко Оксана Стефанивна

Але йому й щиро хотілося зробити мені приємність: я ж, либонь, одне з небагатьох його благих діянь за ціле життя, за всю його добірну-перевірену службу. Його «луковка», як у Достоєвського. Хоча навряд щоб він саме так думав, — швидше всього, йому просто приємно було, дивлячись на мене-гарнюню, живцем ізсаджену з телеекрана до нього в кабінет, згадувати молоду, і теж гарнюню, Олю Гощинську, яку він колись порятував од «чорних списків», коли йому це нічого не коштувало. Приємно чутися порядним чоловіком — тобто, в перекладі на мову совкових реалій, тим, хто, мусячи робити підлість, не виявляв при тому ініціативи.

Так що я йому вірю, Павлу Івановичу. Вірю його «слову офіцера»: дійсно, шукали, і дійсно — не знайшли. Але не треба втрачати надії, сказав Павло Іванович, не виключено, що коли-небудь та справа десь іще випливе. Я так і не зрозуміла, що він мав на увазі — якусь чергову перестройку в Росії, після якої знов-зреформоване ФСБ знов ненадовго відкриє архіви, — чи, що

та справа може лежати в хаті в якогось їхнього сенільного ветерана і після його смерти випливе на чорному ринку? Або й на антикварному, а що — трапилися ж колись Адьці в старому секретері польські любовні листи з-перед Першої світової. Рукописи не горять, це ж усім відомо. Чудовий слоґан для профспілки паліїв.

І що це означає, спитала я. Кримінальні справи заводилися на арештованого, пояснив Павло Іванович. Ваша, е-е, родичка була арештована? Ні, вона загинула в підпіллі. В бою з загоном — я мало не ляпнула «ваших», — із загоном військ емґебе. От бачите, задоволено сказав Павло Іванович, що ж ви хочете. Побита його логікою (є логіка формальна, є жіноча, а є спецслужбівська — мутити й флудити, доки опоненту не поїде стріха), я не зразу спромоглася відреаґувати. А те, що Ви перед тим сказали, — оперативно-щось-там, це що таке? Оперативно-розшукова справа, пояснив мені Павло Іванович, як блондинці з анекдота, заводиться на об'єкт оперативного розшуку. І що, такої теж нема, спитала я, справді вже як блондинка. Нема, розвів руками Павло Іванович. Підстаркуватий красень Павло Іванович, із очима арабського огиря. Чи арабського терориста.

Бачите, продовжувала я теребити його, як мертвого члена, мені все-таки не міститься в голові, як це з архівів держбезпеки могла безслідно зникнути людина, через яку було заарештовано й вислано цілу родину? Адже ж її родичам після заслання навіть видали в МҐБ довідку про її смерть, із датою — 6 листопада 1947 року. Значить, коли вона загинула, МҐБ мусило принаймні провести впізнання тіла і відповідно це задокументувати, ні? Отже, якась справа все-таки мусила бути на неї заведена, ні? Так, нестиковка, погодився Павло Іванович. Це коли, ви кажете, було? Ах, у п'ятдесят четвертому — ну, тоді багато таких нестиковок було. Багато дров наламали… І тут і розповів мені, попросивши на нього не посилатись, як нищилися архіви, кількома плановими хвилями, востаннє — восени 1991-го. А вперше — ото якраз у 1954-му, після смерти Сталіна: тоді теж були схарапудились і кинулись палити «вєщдокі». І епідемія самогубств серед вищого керівництва теж тоді прокотилася — так, як і в 1991-му. У Павла Івановича все це звучало як звіт про природні катаклізми.

То ви хочете сказати, спитала я, що справа Олени Довган теж могла бути знищена в п'ятдесят четвертому — вже після того, як із неї списали й видали родичам довідку про смерть? Все може бути, погодився

Павло Іванович. Тоді поясніть мені оце, сказала я, вийняла з сумочки й поклала перед ним на стіл фото — як на прийомі в екстрасенса. Або у ворожки.

Це вона? Вона. Гм, сказав Павло Іванович, професійним оком роздивляючись чотирьох чоловіків і жінку в одностроях УПА, хороше фото. Це він не естетичні якості знімка оцінювавав, не ракурс чи композицію, а придатність його для оперативної роботи — впізнаваність п'ятьох вишикуваних уряд об'єктів розшуку, сфотографованих тоді, коли самого Павла Івановича ще не було на світі. (Чи, може, вже був? Йому ж десь так і є, під шістдесятку, і мама теж казала, що він після війни народився…)

Звідки у вас це фото? Це вже звучало як допит. З архіву, чесно сказала я, тільки не з вашого, — з фондів одного академічного інституту. От де воно могло там узятися, звідки, як ви кажете, випливти? Хороше фото, повторив Павло Іванович і поклав його на стіл. Ага, сказала я, вже трохи роздратована цією недоречною демонстрацією гебешного професіоналізму, що полягає, серед іншого, в здатності ухилятися від незручних питань, — і тицьнула пальцем у Того, котрий любив Гелю: ось цей, зліва, навіть на вас подібний, дивіться, їй-богу, подібний! Правда, тут тінь невдало на обличчя лягла, але, їй-богу, щось є…

Павло Іванович якось дивно, швидко глипнув на мене. Як кондор, не піднімаючи повік: очі, як два агатові персні. І, дивна річ, — я те бовкнула, особливо не замислюючись: ну, подібний і подібний, чи ж мало на світі подібних до себе людей, десь я навіть чула теорію, ніби в кожного з нас має бути на планеті принаймні один живий двійник, гримаси ґенної комбінаторики, — але під цим його нерухомим кондорячим, а чи то зміїним, оком (очі східної красуні, просто тобі Шахерезада, блін!) щось мені, ввімкнувшись, загуло в свідомості: десь я його бачив,казав Адьо, коли вперше прийшов до Павла Івановича в архів, а я тоді сміялася й цитувала з «Пропалої грамоти» голосом Івана Миколайчука: слухай, каже, де я тебе бачив?..Мабуть, така яскрава зовнішність сама собою провокує в людях усілякі химерні дежавю, от же ж і мама казала — Омар Шариф, чи як там той актор часів її молодости звався, а я б сказала — Кларк Ґейбл із «Звіяних вітром», якого за часів маминої молодости радянському

народу не показували, тільки Кларк Ґейбл, перероблений на орієнтальний смак, ніби як відредаґований ісламським цензором для зйомок на тлі пальм і мінаретів… А може, це взагалі такий особливий тип — Чоловік, Якого Кожен Десь Бачив, і такі теж потрібні в спецслужбах, щоб краще морочити людям голову? В кожному разі, я не знущалася з Павла Івановича, як йому, відай, здалося, а сказала цілком очевидну річ, що мала б йому полестити: з лиця він і справді трохи подібний на того сумноокого красеня з фотографії — на чоловіка з мого сну, на того, в кому Адьо підозрює свого таємного тезку, що пройшов крізь долі їхньої родини, як каскадер у фільмі, так і не розшифрувавшись (якийсь «Ад. Ор.», каже Адька, хоч я відразу заперечила, що «Ор.» — то ж, певно, «Орест», і вже потім засумнівалася, чи це мені теж не фільмом навіяло — «Білим птахом з чорною ознакою», де молодий Ступка вперше в радянському кіно зіграв некарикатурного бандерівця, і якраз Ореста…). Але Павло Іванович, схоже, зовсім не був підлещений таким порівнянням, бо досить сухо сповістив мені, що його батько якраз у ті роки служив у тих краях — і якраз у відділі «по боротьбі з бандитизмом», отакої. Я тільки рота роззявила. І навіть був важко поранений у бою: чудом вижив. Он як, сказала я, не знаючи, що тут іще сказати. На все життя залишився інвалідом, поскаржився Павло Іванович. Я й собі скорчила скорбний фейс, із відчуттям, що тепер уже він із мене знущається, — адже це мого батька зробили інвалідом, і не без помочи того самого відомства, в якому так відзначилась династія Бухалових. І якщо вже про боротьбу з бандитизмом, то це мій батько вирушив на неї голіруч і не повернувся — із тим бандитизмом, без лапок, що півсвіту був захопив: владним, державним, панівним! — а Павло Іванович ніби складав долі наших батьків в одну папочку й пропонував мені дружити сім'ями: дві інвалідські сироти, здрастуй, Мауглі, ми однієї крови, ти і я… Я спитала, чи Бухалов-старший іще живе. Ні, помер у вісімдесят першому. І знов мені здалося, наче Павло Іванович чекав, що я відгукнуся: о, а мій у вісімдесят другому! Наче вмисно викликав мене на тему батька, якої сам не важився зачепити, на якусь гру з незрозумілими правилами, як Великоднє постукування крашанкою об крашанку, на пробу, чий батько кріпший… Але я промовчала. Моя підірвана віра в онтологічну незнищенність кожної правди стирчала з мене на всі боки обгорілими металоконструкціями, і місце руїни було обгороджене жовтою поліцейською лентою: Ground Zero [29] , вхід заборонено. А потім мені його чомусь стало жалко — мого самозваного Мауглі, Павла Івановича Бухалова. Інвалідську сироту.

29

Ground Zero — «нульовий рівень» (англ., військ.), точка наземного чи підземного вибуху, спроектована на поверхню землі.

Вкидаю недокурка в калюжу, неабияк обуривши зграйку горобців (такі грудочки, а скільки вереску!). А от і брама Заборовського, до якої не водять туристів, третє століття замурована наглухо — з буйно-кучерявим бароковим фризом і колонадою, втопленою в мур… По той бік провулка онкологічна клініка, хворі мають із вікон добрий вид для роздумів про вічне: замурована брама, No Exit [30] . Покиньте всяку надію.

Шкода все-таки, що Адьо зараз на переговорах.

30

No Exit — нема виходу (англ.).

Може, мамі подзвонити? Ні, мамі довго доведеться розказувати, та й не вулична це балачка… Вітання їй Павло Іванович і цього разу передати не забув, навіть спитав, чи вона й далі працює там у Лаврі, в музеї кіно? Ні, вона вже на пенсії. Справді, здивувався Павло Іванович, — мабуть, мама запам'яталась йому молодшою. З виду запам'яталась, а не з року народження, непротокольно. Мабуть, вона дійсно йому подобалася. Повезло їй. І мені, відповідно, також.

Тільки татові не повезло. Ну от так вийшло — не повезло, і все. Власне, як подумати, то своїм «інвалідом» Павло Іванович по-своєму, неявно переді мною вибачався — мир-миром, пироги з сиром, таке життя… Комусь везе, комусь ні. Варенички в маслі, ми дружечки красні. Особисто до нього, Павла Івановича, в мене ж і справді жодних претензій немає — навпаки. І взагалі, в ньому є щось симпатичне. Щось навіть беззахисне, на свій лад.

Але штука в тому, що був іще один, кому тоді не повезло, — той, чию посмертну правду боронив мій батько, доки сам не згинув: хто спроектував чарівний палац із моїх дитячих казок, а потім повісився — якраз вчасно, щоб не побачити, як його твориво скалічать. От тому, на жаль, не повезло таки найбільше — хоча тут Павло Іванович і геть уже ні до чого, це вже, справді, стосовно нього — чистий природний катаклізм… Та він, либонь, і не думав про тамтого ніколи, і забув, із чого почалася ціла та історія, тож чи не краще стерти її з овиду, щоб не ускладнювала й без того складне життя? Delete, delete.