Нічні пастухи буття

Москалець Костянтин

Amor fati

Я часто думаю, чому ти так самотня, — одна з найкрасивіших доль у світі; ці сірі очі, пильні, сумовиті, — чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал, а в дзеркалах — себе і суть свою подвійну, ледь-ледь прикриту флером абсолюту, росою часу, інеєм чекання, терпінням дзвону — як іще, о, як іще мені тебе назвати? А може, так і треба? Може, ти загинеш як сніжинка на долоні, коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність? І, може, ця самотність — лише форма твоєї ідентичності п'янкої? І та любов, яка тебе знайде — тебе ж і знищить? Я люблю тебе.

***

1

Смаглява

і ніжна, у розповні літа лежиш. Пелюстка троянди на персах квітучих заснула. Ріка запашна і холодна, мов сон нездійсненний, минає. Довіку не зможе минути дівочого тіла реальність.

2

Червень летить блискавично; тихо й невидимо зріє Громоподібне мовчання у хмарі блакитних ірисів. Чорний муравлик завмер біля тіла бджоли неживої, — Істин шляхетних четвірку зрить нині крихітний принц.

Медитація

Вимкнувши світло, розпростершись на підлозі, затамувавши подих, прислухаючись до вітру за вікном, відчуваючи пульс у скронях і на зап'ястях, розрізняючи пахощі цитрини і тютюну, пестячи пухнастого кота, занурюючись у підводні вибухи ласки, пролітаючи над засніженими містами безлюдної Європи, гріючись на сонці, яке праворуч, мерзнучи від повного місяця зліва, відпускаючи тіло своє на волю, душу свою рятуючи похапцем, невміло, абияк — з посмішкою зніченою на летючих вустах, з наростаючим гулом у блакитних тунелях пурпурової крові, знімаючи останнє вбрання, зрікаючись батьківської мови, повертаючись до небесної землі, яка весь цей час чекала тільки на тебе.

Мюнхен

Ретельне запам'ятовування розташування вулиць, місцезнаходження кнайп, італійських і грецьких ресторанів, снігу плинучого, станцій підземки, сузір'їв і номерів будинків, жесту, яким Андруся тримає кермо, жесту, яким вона ставить порожній келішок, запам'ятовування тривожних мелодій тихого нічного року, голосів покійних джимів, фредів, дженіс, і спалахи запальнички, моментальні знимки твоїх персів, т-в-о-ї-х-з-а-п-л-ю-щ-е-н-и-х-в-і-д-н-а-с-о-л-о-д-и-о-ч-е-й, порухів твоїх з минулого у теперішнє майбутнє, твій стогін, твоя ти, твоє «я».

***

Четверта ранку тихий рок і теплий плед я випросив у тебе трохи рому лишилося півпачки сигарет а решта невідома гравці твоє волосся розплетуть і Дюрер у старій пінакотеці розкаже щ'o лишається на серці а що з собою на Вкраїну не беруть усе таке пречисте і пусте побачимось у снах або у віршах і може все складеться щасливіше тоді коли п'ять років перейде

Вона

Завтра прийде до кімнати Твоїх друзів небагато Вип'єте холодного вина Хтось принесе білі айстри Скаже хтось: «Життя прекрасне» Так життя прекрасне а вона А вона а вона сидітиме сумна Буде пити не п'яніти від дешевого вина Я співатиму для неї аж бринітиме кришталь Та хіба зуміє голос подолати цю печаль Так у світі повелося Я люблю її волосся Я люблю її тонкі вуста Та невдовзі прийде осінь Ми усі розбіжимося По русифікованих містах Лиш вона лиш вона Сидітиме сумна Буде пити не п'яніти від дешевого вина Моя дівчинко печальна Моя доле золота Я продовжую кричати Ніч безмежна і пуста.

Для вечорів

Осінні вечори, такі густі, як вина, Що добру сотню літ простояли в льохах Заможної та славної родини; Тягучі, наче мед, і тихі, наче плач Ображеної бозна-чим дитини, Що схлипує, сховавшись у кутку, Між іграшок улюблених та книг, І засинає там, згорнувшись у клубок, А сльози непомітно висихають, І посмішка зростає, несвідома, На безневинних, точених устах… Осінні вечори, сумирний прах Уже згасаючого року, у якому Де-де ряхтять зірки. Волога втома — А чи ріденька мряка — копотить У присмерках поверненого дому, У голих вербах на порожнім оболонню, — І лет незримої у темряві ріки Прочути можна, як і крові рух У дужих та вузьких зап'ястях рук, Що ними пестив молодих коханок, Гострив ножа або тримав перо. Осінні вечори, дарунок виногрон Зі стародавньої, шляхетної лози, Дбайливо поналивані у чари золоті, Прикрашені фамільними гербами Й рубінами конаючих сонець, — Ми повагом пригублюємо вас, І тішимось найтоншим ароматом, Ледь схожим на забутий дух троянди. Очікуємо вторгнення снігів, Святих і безпорадних наших слів Перебираємо,

забувши їх, ружанці… Нестерпним видавалося уранці Тривання це, абсурдне і бліде, Перенаповнене чужими голосами; Вульгарні та несамовиті сцени Одна з-поперед одної спішили Постати в очу нам, Зостатись там навічно, Не допускаючи картин та образів, Які гніздилися ув іншій парадигмі І гордували тлумами старців, Поширених понад усяку міру. Ховали ми зідхання потай миру І стежили, як нерухомо плив Динарій кесаря по небі голубому, — Недурно ж воно мало барву пекла, Затяте в неосяжності своїй, Позбавлене кордонів і належне Усім, усім, усім — немов повія, Стара, безноса, франсувата шльондра, Якої, втім, ніхто уже не хоче, Гидкої у ласкавості своїй, Зловісної у смороді любови. О відсторонені і горді сови! Куди зникає ваш безшумний лет, Коли застугонять копита дужі Юрби кентаврів пролетаріату, Коли сирени та фотомоделі Заскиглять навісний солодкий спів? Тоді ви сидите в гаю олив; Егіда совоокої богині Ховає спокій ваш у власнім тіню, І вас немає в очевиднім світі, В той час, коли ви є у сні або у міті, Та як дешеві ті парфуми, що розлиті Незграбною мужичою рукою, Вивітрюється день і ущухає Несвітське ревище півдиких табунів; Тоді розплющуються очі самовиті, — Хтонічною пітьмою оповиті, Летять осінніми пустелями птахи Цнотливої та мудрої Атени; Тоді здригаються профани й дилетанти — Цей лет у їхній знаковій системі Віщує смерть близьку та пожари. Але для нас то час святої гри, — Дістаньте бісер, свині вже поснули! Радійте, сови! Тіштеся, майстри! Холодний, чистий вітер верховин Летить у вікна, навстежи отверті, В потужній і доладній круговерті Прасимволи гуртуються ясні. Акомпанує вправно сивий Бах Тій пісні, що співає юний Бог, — І ніч осінню, і осінню вічність Їм любо промузичити удвох. Осінніх вечорів правдива шляхто, Бібліотеко найдорожчих книг, Струнка, нікому не належна вежо! Як добре буде повернутися з доріг У справжнє небо, де справдешній дім, І випити холодного вина, Милуючися полум'ям гарячим, І заспокоювати дівчину, що плаче, — Такі роки одна була вона. Тим часом там, за вікнами вузькими, Летітимуть сніги, сніги, сніги… Додайте нам, нетоптані, снаги, — Недо-буття і подорож тривають.

***

Закінчується осінь. Ти сидиш над водами, які раптово стали чужими, темними і злими; ти один. Усі поїхали до міст і цілу зиму не буде звідти ні листа, ні піліґримів, і буде тихо, як у вусі. Тільки пес та миші залишилися з тобою в остатньому притулку на землі, де можна буде трохи одітхнути і скинути старі дорожні речі, що зашкарубли од утоми та нудьги. І можна буде зовсім не вдавати такого з себе, як усі, і зоставатись ніяковим, немов той чорноклен, що вже усіх своїх листків позбувся, — отак позбутися властивостей, ознак, єднаючих тебе із людським видом, і перестати бути індивідом; п'ючи зелений, добрий хінський чай, читати пильно грубі фоліанти старих ченців, які шукали Правди — і не знайшли; зате писали гарно. …А там, дивись, і юний перший сніг зашелестить у голому гілл'i, гукаючи тобі ледь чутно: «Час додому!» Короткий зір до неба підведеш, нічого не побачиш, посміхнешся, за звичкою блазнюючи, зопнешся навшпиньки, руки вгору простягнеш — і раптом усвідомиш: повертатись нема куди, бо справжнє Царство тут, у грудях догорає, мовби свічка. Не переймайся. То лише спонука, одна з останніх. Найчорніша ніч — перед Світанням…

Срібне поле

Тарасові Чубаю

сутінковими птахами поросла твоя мила і втрачена назва музика ледве засніжена за теплими мурами сліз тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне теплим небом налите по вінця темним небом наповнене вщерть срібне-срібне поле дощ повився мов дикий сідий виноград моя смертонько мила я плачу коли трохи ущухне твердий листопад коли попіл ущухне кого ми побачим срібне-срібне поле тамуючи землю і світло погляньмо на поле срібне срібне-срібне поле

1979–2000

***

Падали тихі сніжинки на чорну, спустошену землю, Рік нещасливий ішов безвісти, на вигнаннЯ, Ми неквапливо пили вино молоде, золотисте, Добре горіла сосна, тішачи тіло теплом. Ми говорили про вічність, цитуючи давніх поетів, Слухали вражено нас речі знайомі, прості, І уявляли й собі небесне засніжене Царство, І шкодували, що там місця для них не було. Любі і віддані речі! Ми раптом відчули цю т'yгу, Цю невимовну печаль бідних, малих служників, — Лампи, що світло несла крізь ночі безмежні, безсонні, Посуду, що пригощав скромною стравою нас. Гірко дивилися книги, яких ми не зможем забрати, І на ґітарі струна тріснула саме в цю мить. Глянули ми за вікно — там темінь буяла нестерпна; Речі вже знали про рай — і залишалися тут.