На коні й під конем
Шрифт:
Я назвав свою частину: в мене знову прорізався голос, хоч говорити було боляче й важко.
Почувши назву: «Садківці», військові заворушилися, загомоніли. Один із них поспіхом поліз до
— Що то у вас у руці?
Лише тепер я згадав про гранату. Згадав і здригнувся.
— Киньте! Вона вам уже не потрібна.
— Не можу… Вона без запобіжника…
Дехто з військових одразу ж одступив подалі од мене.
— Навіщо ви його висмикнули?
— Це не я… Це капітан…
— Де ваш капітан?
— Застрелився…
Військові затихли. А той, із біноклем, обернувшись, наказав:
— Лейтенанте, заберіть гранату! І відправте його негайно в санбат!
До мене підскочив лейтенант, майже мій одноліток. Юне обличчя його світилося готовністю виконати будь–яку команду свого командира.
— Одійдіть лиш подалі!
Лейтенант пропустив мене уперед: стеріг, певно, мою руку з гранатою.
За неглибокою балкою, де я повзав по росі, була ще одна балка. Набагато
— Дайте гранату сюди!
Я простягнув йому руку. Він щосили притиснув блискучий циліндрик і, враз збліднувши, сказав майже пошепки:
— Пускайте…
Я спробував розвести пальці, але вони не слухалися. Вони прикипіли до гранати, і як я не напружувався, нічого не міг із ними поробити.
— Не можу! — сказав я з відчаєм: мені здавалося, що граната прикипіла до мене навіки.
Тоді лейтенант став сам розгинати мої пальці. Один по одному, аж поки вивільнив гранату. Розмахнувся, пожбурив, упав.
— Ложись!
Граната вже котилася по дну, підстрибуючи чорним м'ячем. А я стояв, не усвідомлюючи, що я роблю. І лише тоді, як вона вибухнула і над головою моєю профурчали осколки, а лейтенант, зірвавшись на ноги, став мене лаяти, ноги мої підкосилися і я сів прямо на землю.
Тремтів усім тілом і плакав.
І то були мої перші й останні за всю війну сльози.