На полі смиреному
Шрифт:
Отрок хапав князя за руки.
— Не відходь від мене мовчки, відкрий мені: звідки у тебе така звістка? Я життя своє віддам за тебе. Коли бог звістив тобі про те, моли його, щоб я за тебе помер. Бо коли ти мене залишиш, де маю оплакувати тебе, хіба на цім звалищі чи в воротях, де живеш?
Від тих слів засвітилися темним вогнем очі в Святоші: якась думка запалила його, тоді я ще не пізнав яка. Мовчав він на плач приятеля, а так само дивився поверх його голови.
Мені незручно стало сидіти в корзині, я мусив розправити закляклі члени, і кошик голосно затріщав. Але, на щастя, вони не почули того тріску.
— Ліпше уповати на бога, ніж надіятися на людей. Знає бог, як виживлювати свою живність, як оборонити і.спасати бідних. Знає бог, кого приймати зі світу: того, хто проситься, чи того, хто за життя хапається. Через це велить він тобі через мої вуста: прийми схиму!…
Петро заплакав. Дивився крізь сльози на Святошу, і вуста його посмикувалися.
— Покажи мені, де жити будемо, — попросив він.
Князь звівся. Різко і швидко, з колін його посипалася недоплетена лоза. Пішов широкою ступою через монастирський двір, забувши і про обов'язки свої воротного, а за ним подався й Петро. Я викотився з корзини і подався за ними вслід.
Під билом, як завжди, сидів Єремія. Я склав навхрест руки і вклонився, сподіваючись, що він не примітить мене. Але його очі палали вже до мене зеленим вогнем.
— Куди поспішаєш так, отче Семене? — спитав він мене.
— Біжу у справах, мені доручених, — відповів завчено я.
— Ніяких справ тобі не доручено, — озвався, як і того разу, старець. — Сядь-но коло мене.
Я мусив сісти, хоч мене аж поривало за Святошею та отроком.
— Сиджу я тут, брате, — сказав Єремія, приплющившись, — і задрімав на хвильку. І знову побачив сон не сон, видіння не видіння. Побачив я лисицю в куколі, мантії та свиті, і дуже вона гавкала, та лисиця. Після того пташок багато налетіло, сині такі, тріпотіли вони дуже крильми, потім їх порідшало, натомість побачив у зубах лисиці білого журавля. Співав той журавель тужливо, аж серце моє кров'ю обкипало. А ще я побачив, що ворота наші монастирські відчинено і в них вільно заходив отой купець у білому плащі. Ти, брате, не розтлумачиш мені цей сон?
Він подивився на мене палючим поглядом, що був як зелена шата, кинута на купу солі, і мені мурашки поповзли по шкірі: а що як справді цей старець всевидющий? Через це не здобувся я на виразну відповідь, а мовчав.
— Хто в нас зараз воротар? — спитав Єремія.
— Брат Микола, — відповів я смиренно.
— Брат Микола достойний чернець, але кожен достойний за мить у недостойного може перетворитися. Може, скочиш, брате, і глянеш, чи не покинув він свого місця. Адже той купець — сам знаєш хто!
Я підхопився. Дивні почуття переповнювали мене: від тих Єреміїних натяків мені аж сльози наверталися на очі. Так, він, здається, вгадав: біс таки переступив поріг нашої обителі, біс у білому плащі і з сонячною усмішкою. Вже не тримав під полою букета ліпок, а йшов, розмахуючи вільно руками, і посвистував крізь відтулену губу веселу пісеньку. А ще мені подумалося, що Єремія чомусь прагне наблизитися до мене, його мозок зовсім не осклілий, як це могло б бути у його літа, і що дивно самотній він тут коло цієї липи, що розпускається, і коло цього била, яке нерушно исить до призначеної години.
Але мені ніколи було перейматися всім оцим: я
— І не забудь сповістити це мені, — попередив Єремія.
Але я вже біг вслід за Святошею та отроком. Як і того разу, перестрів по дорозі келійника і послав його сказати, що Святоші і справді біля воріт нема, а сам подався вниз, до печер. Ноги мені тремтіли, і так само дрібно посмикувався в роті язик.
Я йшов по темних сутеренах, освітлюючи дорогу скіпкою, минув келії затворників і почув, як вони вовтузяться в своїх ямах: не кожен із них світло палив. Попереду чувся скрегіт лопат — щось там копали. Ще здаля побачив я темні, лахматі постаті: було їх три, а хтось четвертий копав. Зрештою дві постаті зворухнулися, нахилилися і наче вклякли. Тільки дійшовши до них, я побачив, що укляклі — це Святоша й отрок і нагрібають вони в міхи землю. Копав Марко-печерник, якого було приставлено у нас могильником, а четвертий, котрий стояв незрушно і спостерігав дійство, був Лаврентій, який біснуватих смиряв, а згодом також став затворником.
Святоша струснув лантухом, а я йому завдав. Князь хекнув і поспішив до виходу — довелося йому йти в цілковитій темені. Отрок кинув і собі лантуха на плечі і побіг за Святошею.
— Що тут діється? — спитав я наче байдужно.
— Оце і я дивлюся, що воно діється, — відказав Лаврентій.
— Могилу мені князь замовив, — озвався з ями Марко.
— Собі чи кому іншому? — спитав я.
— Та от друзяці своєму, — засміявся Лаврентій, і ми притихли, бо Святоша вже повернувся з порожнім лантухом. За ним прискочив отрок, і вони знову почали нагрібати руками викопану землю.
— Про смерть уже думаєш, брате Миколо? — спитав я. Святоша звів забруднене землею лице. В нерівному світлі свічок його очі заблимотіли.
— Хочу обірвати останню нитку, що в'яже мене зі світом, — поважно сказав він.
Всяко можна зрозуміти цю відповідь, і ніхто з нас до ладу тоді її не зрозумів: ми лишень похитали співчутливо головами.
Святоша знову пристукнув об долівку мішком, а я йому завдав. За ним, як тінь, беззвучно побіг отрок. Маркова лопата тим часом ударилася об щось тверде.
— Еге, братове, — сказав Марко-печерник, вилазячи з ніші і тримаючи в руках жовтий череп. — Тут уже було когось поховано.
— Це Прохор-лободник, — сказав Лаврентій. — Той, що із лободи хліб пік.
— Чому його так безпошанівно закопали? — спитав Марко.
— Це ти в Єремії спитай, — позіхнув, хрестячи рота, Лаврентій. — Єремія бозна-відколи тут.
— В цьому місці годі копати могилу! — сказав Марко.
— Чому ж? — знову озвався Лаврентій. — Лободника нижче закопай, а нагорі хай буде цей.
Тоді глянув я на Марка-печерника, і мороз поза шкірою мені пішов: страшними, широкими і чорними очима він дивився, а голос, яким він заговорив, примусив нас здригнутися. Навіть Святоша з отроком зупинилися в темряві.
— Прохоре-лободнику, — сказав Марко. — Скажи, чи не важко тобі буде тримати на собі прах ще одного брата?
Глуха тиша зависла в печері. Німо дивився череп, шкірячи зуби, порожній і глухий. Я втер піт із чола, а Лаврентій ледь помітно всміхнувся.
— Він зволяє, — урочисто сказав Марко-печерник і бережно поніс черепа назад у яму.