На тведiй землi
Шрифт:
Я мав необережність зазначити, що суперечки не конче найкращий засіб для плекання добрих між людьми стосунків, на що моя гаряча опонентка виголосила цілу промову на захист суперечок. — Я з вами не погоджуюсь! Я з вами рішуче не погоджуюсь! — патетично казала Марта. В суперечках огострюються погляди, родяться нові думки, постають ідеї. — Для цього існує дискусія, — обережно перечив я. — А яка різниця? Це лиш питання темпераментів, — вибухала Марта. — Дуже істотна різниця. Суперечки не так виявляють думки, як спричиняють конфлікти, а дискусія навпаки… — казав я тим же самим стриманим тоном. — Життя це і є конфлікти, — казала Марта. — Погоджуюсь. Лишень коли вони не самоціль, а засіб до цілі, - не здавався я. — А що по вашому любов? — тоном
і соловейко щебетав, німіли квіти опівночі, коли весною серед ночі, твої я очі цілував… — Але це вже не конче конфлікт, — казав я. — Не маю на увазі цієї солодкої патоки, — гарячкувала Марта. — Так і кажіть. Вогонь. Вулканні вибухи. Без сумніву і це любов. Любов коси до каменя. Але тут вже можна спекулювати. Тут вже годі сказати, де любов, де нелюбов, можливо ненависть хоч би й з любови. іноді це патологічне. Вам це імпонує? — питав я поблажливо. — А що імпонує вам? — питала вона різко. — Не можу окреслити точно. В кожному разі не самий конфлікт, а й гармонія. Вимоги серця, крови, гормонів. Можливо також мрія… Туга. Також романтика. Навіть спорідненість душ. А в молодості, це солодкий чад серця… Зрештою, це знані речі, чи варто повторятися, — казав я переконливо. — Але ж ви кажете, що це вимога крови, гормонів, — не здавалася Марта. — Так каже медицина. і я їй вірю. к ще й закон розмноження, — казав я зверхницьким тоном. — А скажіть: чи ви направду такий черствий, а чи тільки вдаєте, — робила свої висновки Марта і її наміри були виразні. За її бажанням я мусів бути зовсім іншим — покірним; слухняним, піддайним, романтичним, героїчним, лицарським, вона любила гарні слова, поетичні образи, які вона слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене і бентежило, і разом інтригувало.
— А як ви думаєте? — питав я на її питання.
— Думаю… Що ви… вдаєте. Ви не такий, — казала вона.
— Цікаво, який, — казав я далі.
— Ви… Можете бути гарним… і добрим… Але ви не хочете. і я знаю чому.
Я відгадував також, що мала вона на думці. Це була Лена. Марта це чула дуже виразно, її це виводило з рівноваги, не знала, чим і як мене покарати і остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розуміється, я намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в силі мені допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, двері її спальні проти моїх дверей, коли вона входила до ванни і пускала воду, я не тільки її чув, я її бачив, тонка наша стіна не давала охорони, а до того легкі кроки, шелест халату, запахи парфюмів. Михайло мав працю за містом, він вставав раніше, ми з Мартою виходили пізніше і майже одночасно.
Трохи згодом, ці наші ранні збирання прибрали виразу таємної гри двох невидимих привидів, які порозумівалися між собою стуканням речей, скрипом помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний і той найменший порух тиші мав своє значення, атмосфера була наладована електронами контактів, я виразно відчував присутність іншої сили, яка тиснула на мене зо всіх боків і гамувала свободу всіх моїх рухів.
А одного разу, чомусь, несподівано до моїх дверей застукано. Моя постіль була розбита, моя піжама розхрістана, на електричній плитці варилась кава, а Марта не чекаючи відповіді, у своєму пишному, жовтому халаті, стояла у дверях і командувала: — Павле! Ми з Михайлом домовились, що ви будете снідати у нас.
— Але ж… Слухайте! Ви ще не домовились зі мною, — навмисне намагався я бути нечемним.
— Мій друже! Там у кухні чекає сніданок! — і вона відійшла униз по сходах.
і що за терор? Що мені залишилося? Гасити плитку, натягати одяг і квапитись
Я з цим не годився, я ніяк не годився, я весь протест, але разом я безвольна істота, яка не знає, як на це реагувати. — Як по вашому сьогодні погода? — питала з другої кімнати Марта.
— Думаю, що гаразд. Шістдесят п'ять, казало радіо, — відповідаю, заїдаючи яєчню з ковбасою.
— Я вчора змокла, — казала Марта.
Слідував діялог про погоду, час тікав, Марта виходила в повному наряді
— білий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво підмальовані уста і чорний, легкий, солом'яний капелюшок. — Допобачення, — казала вона. Не сумуйте.
— Правдоподібно не буде часу, — відповів я.
Вона кивала на мене пальчиками в білій рукавичці, кокетливо посміхалася, відчиняла двері, у дверях ще раз кивала пальчиками і відходила. Я кінчав накинутий сніданок, розважав, як від цього звільнитися на майбутнє, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасі зі Сі-Бі-Сі розважав мене розмовами, музичними вставками, інформаціями про час, про погоду, перед вікнами на піддашші вже метушилися зграї горобців, я кидав їм кришки хліба, метушня збільшувалась, я посміхався, надягав макинтош і виходив.
Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, різного віку хлопців і дівчат, які течуть довгою течією в напрямку заходу, де там далі на пригірку видніють дахи двох великих шкільних будівель, на хідниках вже повно листя кленів, в обох напрямках обережно проїжджають авта і на розі, біля напису "стап" пустує гурток найменших школярів, що очікують на шкільний автобус.
Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю вліво, йду здеформованим хідником, на яко-кому завжди після дощу стоять калюжі води, доходжу до зупинки на краю Гай-Парку і вулиці Блур, намагаюся як найскоріше зловити зелене світло, переходжу динамічно-рухливу вулицю і біля станції бензини "Саноко", під величезною реклямою Домініяльного банку, чекаю на трамвай.
Набирається багато людей, згори надходить великий, червоний з білими обводами, завжди переповнений трамвай, люди повільно й обережно втискаються до його нутра, а в середині тісно й невигідно, трамвай рушає, тягнеться поволі здовж парку, пересікає перехрестя Гай-Парк авеню, пару разів зупиняється… На перехрестю Дандес я пересідаю і по короткому часі вже висідаю біля крамниці продажу горілок, звертаю на вулицю Стерлінг, де маестатично вітають мене цегляно-похмурі будови фабрики, до яких я входжу головним, широким входом з почуттям незамінної важности, направляюсь вужчими сходами вниз до своїх машин, де завжди несе сильним запахом спаленої оливи, знаходжу свою залізну шафку з одягами, передягаюся в робочий темно-синій комбінезон і починаю операцію.
Моїми клієнтами були завжди гарячі, пітні колеса і вальці машин, які своїми потужними м'язами приводили в рух ціле це багатоповерхове, многолюдно, солодке царство. Моїм завданням було пильнувати, щоб всі ті залізні органи цього механізму безперебійно діяли, щоб весь складний комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника.
і признатися, я любив це життя машин, мене інспірував їх наснажуючий рух, їх точність наподоблю-вала професора математики при шкільній таблиці, коли він урочисто розв'язував складну формулу кількох невідомих, їх темпо нагадувало диригента Стоковського, коли він диригував "Ді Цавберфлєте", їх сила уявляла клітку з хижими звірями. Вони для мене не мертві шматки мертвого металу, а живі, органічні, творчі, слухняні сотворіння і друзі, як кінь чи собака, а головне, вони були інспіраторами моєї настирливої філософської концепції майбутнього, коли то їх велінням і силою земля скоротиться до розміру футбольного м'яча, а космічні простори перетворяться у квітник Адама і кви.