На віру
Шрифт:
– Оце тобі чари, оце тобі чужі чоловіки, розлучнице!
– верещала Олександра та тягла Настю до порога. Старенькі двері відскочили під натиском Олександриних плечей.
– Гвавт!
– крикнула Настя в сінях.
– Гвавт! закричала вона дико на дворі і, пручаючись, впала на сніг.
Саме тоді Гнат почув крик Настин. Він, як стій, з сокирою, побіг до хати. Сцена, що побачив він перед хатнім порогом, мов мороз, стяла кров в його жилах. Та се була лише одна хвилина. В другій - Гнат, мов ранений ведмідь, кинувся до Олександри і схопив її за груди.
–
– не своїм голосом заревів він, струсивши Олександрою, як грушею.
– Ба, не пущу!
– й собі крикнула Олександра; очі її запалали вогнем, як у голодної вовчиці.
– Пусти, бо зарубаю!
– крикнув Гнат і замахнувсь на неї сокирою.
– Зарубай, то підеш у Сибір із своєю полюбовницею, - захрипіла Олександра, сіпнувши Настю за коси.
Настя йойкнула.
Гнат не стямився від того стогону; він підійняв сокиру над Олександриною головою.
– Ой!
– дико скрикнула Олександра і зняла руки, щоб закрити голову… та не встигла. Блискуча сокира, мов блискавка, впала їй на голову і глибоко розколола череп. Олександра хрьопнулась на землю. З глибокої рани линула кров та закрасила білий сніг.
Настя підвелась і, бліда, простоволоса, тремтячи як у пропасниці, дивилась на труп Олександри.
Гнат важко дихав, наче ухекавшись від довгої біганини. На білому, як папір, обличчі застигли гнів та невимовний біль. Широко розкриті очі нестямно дивились на червоні плями на снігу.
На крик збіглись люди. Звідусюди було лише чути: «Ох, господи! чоловік жінку зарубав!. Ох, лихо, та ж то Олександра!. Ой, боже мій, боже мій! Та біжіть хто до старости!..»
Деякі жінки плакали. Ніхто не смів наблизитись до хати; юрма народу товпилась коло воріт, гомоніла та шуміла, як ливний дощ улітку.
А Гнат усе стояв на одному місці та уважно витирав полою свити закривавлену сокиру. Він ще не тямив, що се сталося.
В голові у Насті уперто ворушилась одна думка: в хаті відчинені двері, треба їх зачинити, бо найде холоду та настудиться хата. Думка ся кружляла в Настиній голові, однак Настя стояла на одному місці, мов зачарована, і не чула навіть холоду, не помічала, що була в одній сорочці, простоволоса.
– Староста йде, - загомоніли в юрмі, - староста… Староста, високий, саме в силі чоловік, подався на двір. За ним йшли десятники та соцький. За десятниками потовпились на подвір’я й люди.
Староста оглянув Олександру: вона була мертва.
– Ей, візьміть його, зв’яжіть, - показав староста десятникам на Гната, - треба доставити його у волость…
– Не треба в’язати, він і сам піде, - обізвались в юрмі.
– В’яжіть!
– крикнув староста.
– Тепер і батькові piдному не вір!.
Десятники обступили Гната. Вони відібрали від нього сокиру, зв’язали ззаду руки поворозкою. Гнат не пручався: він стояв, як покірна дитина, або, краще, як пень, з котрим можна все зробити.
Десятники вже мали рушати з Гнатом, коли враз почулося страшне, розриваюче душу: «Ой!. а-ой, що ж се сталося! Господи, що ж се сталося!» То Настя опам’яталась і
Вона припала до Гната, обіймала його, умліла на його грудях. Той крик, той плач гіркий зробив на Гната дивне враження. Він став, глянув навкруги і наче зразу все зрозумів, все уявив собі: і те, що сталося, і те, що мало статися… Гнат порушився; зв’язані руки ще більше вияснили йому його стан. Він застогнав і почав випручуватись з поворозок.
– Ой, пустіть мене!.. Ой, що ж я зробив!.. Ой, пропав же я навіки!.. Пустіть мене, люди добрі, пустіть… благав Гнат і на його блідому виду малювався безмір муки.
Настя припадала до його та голосила.
Громада стояла німа, глибоко порушена. Дехто просив розв’язати Гната, але староста не звелів. Надбігли Мотря з Семеном; вони якось відірвали Настю від Гната. Гната повели. Мотря взяла Настю до своєї хати. Труп Олександрин поклали в Гнатовій хаті, приставили до нього варту і дали знати Максимові.
* * *
Раніше почало вставати сонце, щиріше доглядати землю. Поринули весняні води, задзюрчали струмочками, заклекотали в ярках, розіллялись широкою повіддю. З-під снігу зазеленіла травиця і звеселила жайворонка. Звився жайворонок високо під чисте, неначе нове, небо і заспівав про те, що мертва земля ожила знов, що сонце, зрадівши щастям землі, стало ласкавим, теплим, ясним, що повіяли вітри і принесли на своїх крилах невідомі досі пахощі, що забриніли у веснянім повітрі мухи та набубнявіли на деревах бруньки, готуючись зеленим листом замаїти гаї та діброви… Жайворонок співав, аж луна йшла під блакитне небо, а в лісі слухав того співу первоцвіт і, здійнявши догори, мов руки, два зелені листочки та схиливши білу головку, неначе дякував золотому сонечку, що воно йому першому дало спроможність побачити веселе свято весни…
Саме напровесні Настя злягла: знайшлось хлопчатко.
Стара Явдоха поралась коло слабої дочки, а сама ходила, мов з хреста знята. Тяжкі пригоди згризли, з’їли її, мов іржа залізо. Явдоха вірила, що бог покарав її за дочку, що жила на віру, та все розкидала розумом, куди б краще піти на прощу та відмолити свої й доччині гріхи. Настя теж змарніла; вона стала мовчазна та сумна-сумна і часто плакала. Коли вродилась дитина, Настя змила її гіркими. Охрестили дитину Івасиком. Взяла Настя вивід і, почекавши, поки земля прочахне, подалась з дитиною в город відвідати Гната, що сидів у тюрмі, очікуючи суда.
Настя вперше зроду вступила до тюрми. Важкий дух, високі та чорні хати з загратованими вікнами, арештанти в широких сіряках - все те вразило її дуже прикро. Настя почула брязкіт кайданів, і їй стало страшно.
Гнат зрадів, побачивши Настю та сина, і заплакав.
Він не знав досі, що в його є син. Настя й собі плакала. Вони тихо плакали, повні невимовного смутку та жалю. Настя дивилась на Гната й не пізнавала його; обстрижений, блідий, аж жовтий, в широкій сірій свиті, він не скидався на того Гната, яким вона бачила його в селі.