Над Чорним морем
Шрифт:
– Не поберуся я й з такою панною, що буде виганяти з сім’ї, з дому національний український дух, народну українську мову, – сказав Мавродін.
– Космополітизм знайшов в Сані добрий ґрунт, – сказав Комашко, – хоч вона по батькові та матері українка, але зросла в Кишиневі серед мішанини сливе десяти національностей, не знає добре ні українського, ні молдавського народу, не знає гаразд мови ні української, ні молдавської. Та й мачуха її йде проти українщини й проти мене; вона, надісь, лякається мене й боїться за свою меншу дочку Маню, щоб я часом не мав на неї впливу.
– Як же старі стають до вас? – спитав Мавродін.
– Старий Навроцький людина проста, чесна, він одразу
В той час з’явилась на бульварі Саня Навроцька. З нею рядом йшла Надежда Мурашкова. Комашко вглядів паннів, схопився й побіг до їх назустріч; слідком за ним пішов Мавродін. Привітавшись до паннів, вони попросили їх сісти за стіл. Саня ступила на доріжку між двома рядками стільців та столів, потім ніби пурхнула по доріжці жваво й проворно і ніби впала на стілець. За нею, неначе навздогінці, повагом йшла Мурашкова; вона сіла коло стола поруч з Санею.
Комашко повеселішав. Очі в його засвітились. По його нервах, ослаблених од морського купання, ніби вдарила жива електрична течія. Мавродін миттю побіг до кофейні і звелів подати паннам чаю.
– Ой Вікторе Титовичу, чи нема в вас часом окулярів? – спитала весело Саня.
– Нащо це вам окуляри? – спитав Комашко. – В Кишиневі ви їх ніколи не чіпляли на ніс; хіба оце за тиждень старі стали?
– Оце перейшла бульвар, та як глянула на убори одеських дам, то трохи не осліпла! – сказала Саня. – Рябо, червоно, зелено, жовто, синьо й усяково. Йде проти нас здорова, огрядна купчиха єврейка. Пописана й помальована, неначе індійський ідол. Я на її постаті налічила вісім кольорів! Подумайте собі: сукня ясно-червона, накидка темно-зелена, на шиї разок товстих круглих коралів і золотий здоровий медальйон на товстому золотому ланцюжку, ще й зверху рожева стрічка з довгими кінцями до пояса; на грудях синя стьожка: через усі груди до пояса теліпається золотий ланцюжок, а серед грудей зверху на ґудзику вона причепила золотий годинник, неначе орден якогось індуського лева або тигра. На голові чорний парик з начосами, а на парику копиця жовтих та червоних рож, а зверху стримить чорне перо. Прикиньте до того білі черевики з срібними застібками – і вийде американський парадовий індієць! Ну і вподоба в убранні в тутешніх дам! неначе в Константинополі, абощо.
– Мішанина східних та й європейських рас – мішанина й європейського з турецьким, – сказав Комашко.
– Та які багаті, неекономічні убори! – обізвалась Мурашкова. – Купецький Одес не знає економії.
– Отам-то мабуть принципів під тим париком та страусовими перами! – сказав Комашко.
– О, певно, багато: принцип кукурудзи, принцип пшона, принцип гречки, принцип полови – і пануючий принцип убрання біблійної Савської цариці, – сказала Саня. – Це один принцип, що од часів Соломона та Савської цариці, надісь, тільки й дійшов до наших часів незмінно.
– Ви така палка оборонниця жіночого питання й нападаєтесь на дам, – сказав Комашко.
– В чому в чому я оборонниця жіночого питання, тільки не в цьому; це зоставляю будлі-кому іншому. Я в своєму сірому добрі вибігла на гулянку між їх, неначе сірий вовк з лісу, бо кажуть же: «Що сіро, то й вовк», – сказала Саня й весело зареготалась.
– Добре ви обписуєте, їй-богу, добре! – сказав Мавродін.
– Пишуть же паризькі газети за дамські убори на великих аристократичних балах, – сказала Саня. – Якби в нас був такий звичай, то одеські газети мали б багатющий матеріал. Чи не скопіював часом Флобер в своїй «Спокусі св. Антонія» з одеських дам Савської цариці, що з’явилась в мріях святому Антонієві в Фіваїдських
– А в нас в Одесі є таки чимало Савських цариць, – обізвався Мавродін. – Он, гляньте, йде їх ціла метка, а ондечки за столом сидять аж чотири!
Саня замовкла й трохи зморщила брови; вона не могла знести, коли який-небудь панич говорив щось недоладне за женщин, або сміявся, або навіть критикував їх.
– Треба б намовити Селаброса; от намалював би їх в будлі-які газети! – сказав Комашко. – Ця робота якраз личила б йому.
Мурашкова кинула на його очима й почутила, ніби він пустив на неї гостру стрілку і та стрілка влучила її десь в саме серце; вона почувала, що в неї в грудях десь защеміло гостро й боляче. В неї очі стали сердиті, брови насупились.
– Ти, Саню, й сама обписала б незгірше Селаброса, – обізвалась Мурашкова.
– Якби я почала писати, то писала б не з одної чорнильниці, – сказала Саня.
– Одної чорнильниці було б вам мало? – спитав Комашко.
– Щоб обписати цей убір з маленькою, бачте, ілюстрацією, я поставила б на столі з вісім чорнильниць, з усякими фарбами, – сказала Саня, – почала б писати зверху, цебто з голови, чорним, потім жовтим, потім червоним, далі золотим, далі синім, ще далі зеленим, а на споді намалювала б червоні панчохи в срібних черевиках і підписала б: «Це індійсько-одеська благородно рождена маркиза од кукурудзи, вівса та ріпаку!» І послала б в «Новороссийский телеграф».
Саня зареготалась, за нею зареготались усі. Одна Мурашкова ані осміхнулась.
– Саню! Бога ради! Чого це ти так розходилась? – обізвалась Мурашкова з докором.
– Це на мене, бач, злинув поетичний дух з одеського бульвару, – сказала жартовлива Саня. – Найшла на мене поетична творчість, якої я в кишиневській куряві не чула в собі.
– Може, ви приїхали лічитись купанням од якоїсь слабості? – спитав в Сані Комашко.
– Борони Боже! я здоровісінька. Але не думайте, що я приїхала на купання, як їздять наші степові дідички, щоб втопити нудьгу в морі, – сказала Саня. – Ця забавка коштувала б недешево і була б схожа на панські примхи.
– Я й не думаю так, – сказав Комашко. – А хоч би й так! Чом же не поїхати й не побавитись тому, хто має вільний час, хто має за що забавлятись.
– Моя мачуха слабує на нерви, й лікарі послали її на море лічитись купанням, а вона взяла мене й сестру з собою, – сказала Саня. – Папа приїде до нас через тижнів два, потім буде навідуватись до нас, бо йому не можна кидать служби в канцелярії.
– Тобі, Саню, треба б таких ліків, щоб ти стала не така весела, – обізвалась Мурашкова.
– Ось потривай! Як почну купатись, то, мабуть, загублю в морі половину веселості, бо од морської води спочатку людина стає малосила, – сказала Саня, – тоді посідаємо, понадимаємось та й будемо мовчки дивитись одна на одну, – сказала Саня.
– Лучче не надимайтесь, бо веселість вам більше пристає до лиця, – сказав Комашко. – Чи довго будете купатись в поезії, чи то пак в морі?
– В поезії – ладна купатись цілий вік, а в морі, мабуть, до самої осінньої поезії, – сказала Саня.
«Ти сама вся поезія, й поезія розумна, висока, як поезія великих геніїв, – подумав Комашко і насилу здержав зітхання в грудях. – Чи для мене ти світитимеш, чи моє життя звеселиш своєю поезією, чи, може, на іншого спаде твій світ?..»
Комашко задумався й мовчки милувався веселими Саниними очима, ловив кожний її рух, ловив кожне її веселе слово. Усе, що вона говорила, здавалось йому сто раз цікавішим, і веселішим, і розумнішим. Він слухав її розмову й не міг наслухатись, неначе слухав якісь мелодії, гучні, веселі, чаруючі, що ніби сипались перлами, як радісні мелодії Моцарта.