Над прірвою у житі
Шрифт:
— У мене щойно задерся ніготь, як я вилазила з таксі,— каже вона. А сама дивиться на мене й усміхається. Страшенно мила в неї усмішка. Серйозно. Більшість людей взагалі не вміють усміхатися або як усміхнуться, то хоч стій, хоч падай. — Ми з батьком часом тривожимося за Ернеста, — провадить вона.— Іноді нам здається, що він не дуже товариський.
— Що ви маєте на увазі?
— Розумієте, Ернест дуже вразливий хлопчик. Він, власне, ніколи ні з ким не дружив. Мабуть, він ставиться до всього куди поважніше, ніж належить ставитись у його
віці.
Вразливий хлопчик! Слухайте, я мало не гигнув! Той
Я зміряв даму поглядом. На дурепу, думаю собі, не схожа. Подивишся отак на неї, то може скластися враження, що вона добре розуміє, який паскуда її синочок. Та хіба їх збагнеш, цих матерів. Вони всі трохи схиблені. Але мати каналії Морроу мені сподобалася. Дуже приємна жінка.
— Сигаретку не бажаєте? — питаю. Вона роззирнулася довкола.
— Мені здається, в цьому вагоні не курять, Рудольфе, — відповідає.
«Рудольфе»! їй-богу, вмерти можна.
— Байдуже, — кажу. — Можна покурити, поки не знімуть ґвалт.
Вона взяла в мене сигарету, і я дав їй припалити.
Курити їй личило. Вона затягалась, але не ковтала жадібно дим, як це звичайно роблять жінки в її віці. У ній було стільки шарму! І жіночої привабливості, якщо вже хочете знати правду.
Потім вона якось дивно подивилася на мене.
— Якщо не помиляюсь, у вас із носа йде кров, любий, — раптом каже вона.
— Це мене сніжкою, — кажу. — Як лід, твердою такою. Я, мабуть, розповів би їй усю правду, тільки ж довго довелося б говорити. Але вона мені подобалась. Я вже навіть трохи шкодував, що назвався Рудольфом Шмідтом.
— Так, як каналію Ерні,— кажу, — в нас у школі нікого не люблять. Ви про це знаєте?
— Ні, не знаю!
Я кивнув головою.
— Мало хто з нас збагнув його відразу. Цікавий хлопець. Правда, багато в чому дивакуватий. Ви розумієте, що я маю на увазі? Взяти хоча б те, як я з ним познайомився., Коли я з ним познайомився, то спершу подумав, що він трохи задавака. Ось що я був подумав. Та Ерні не задавака. Просто він дуже своєрідний хлопець, і щоб його взнати, потрібен час.
Місіс Морроу слухала мене й мовчала. Та побачили б ви її обличчя! Вона, каналія, як сиділа, так і вклякла. Матері всі такі — їм нічого не треба, тільки розповідай, яка цяця в них синочок.
А я розходився — плету таке, що й на вуха не налізе.
— Він розказував вам про вибори? — питаю. — Про вибори в класі?
Вона похитала головою. Бачу, я вже геть забив їй баки. Не брешу.
— Багато хлопців хотіли вибрати каналію Ерні старостою класу. Власне, всі були в один голос за нього. Бо ніхто, крім Ерні, з тим ділом, вважайте, не впорався б, — правлю я. Слухайте, я таке молов! — Але вибрали зовсім іншого — Гаррі Фенсера. І тільки через те, що Ерні не схотів, щоб ми його висували. Бо він у вас страшенно сором'язливий, скромний і взагалі. Взяв і відмовився… Слухайте, він справді дуже сором'язливий. Ви б спробували якось його відучити. — Я подивився їй в очі. — Невже Ерні вам нічого не казав?
— Ні слова.
Я кивнув головою:
— Це на нього й схоже. Ерні про таке не говоритиме. Це єдина його вада: він надто сором'язливий і скромний. Ви таки спробуйте з ним побалакати — чого він так соромиться?
Цієї
— Може, бажаєте коктейль? — питаю. Я сам був не від того, щоб випити коктейль. — Тут є вагон із баром. Ходімо?
— Хіба вам уже дозволяють замовляти спиртне, любий? — питає місіс Морроу. Але зовсім не ущипливо. Надто вона мила жінка, щоб розмовляти ущипливо.
— Ну, взагалі, звісно, не дозволяють, але я високий на зріст, і мені звичайно дають, — кажу. — До того ж у мене вже чимало сивини. — Я повернув голову й показав їй своє сиве волосся.
Тут їй, каналії, і мову одібрало!
— Ходімо! Чому ви не бажаєте підтримати мені компанію? — питаю. Я так хотів піти з нею в бар!
— Та ні, мабуть, таки не варто, — каже вона. — Я дуже. вам вдячна, любий, але краще не треба. Та й бар уже, певно, зачинений. Уже дуже пізно, ви ж бо знаєте.
Вона мала рацію. Я геть забув, котра година. І раптом місіс Морроу зводить на мене погляд і питав про те, чого я так боявся:
— Ернест писав, що приїде додому в середу. Що різдвяні канікули починаються в середу. Сподіваюсь, у вас ніхто не захворів і вас не викликали терміново додому?
Місіс Морроу виглядала справді занепокоєно. Вона питала не просто з цікавості, це зразу було видно.
— Ні, вдома всі здорові,— кажу. — А от зі мною не все гаразд. Я мушу лягати на операцію.
— Що ви кажете. От шкода!
Їй таки було мене шкода. Я вже й сам шкодував, що бовкнув дурницю, та було пізно.
— Нічого серйозного. Невеличка пухлина на мозку.
— Який жах! — Місіс Морроу навіть затулила долонею рота.
— Та пусте! Я скоро вичухаюсь. Пухлина не глибоко, майже зверху. І зовсім невеличка. Хвилини дві — і її видалять.
Потім я взявся вивчати розклад руху поїздів, який знайшовсь у мене в кишені. Просто щоб більше не брехати. Бо я вже як почну, як розохочусь, годинами не можу спинитися. Правду кажу. Годинами.
Після того ми вже майже не розмовляли. Місіс Морроу заходилася читати свій «Вог», а я задививсь у вікно.
В Ньюарку вона зійшла. На прощання побажала мені щасливої операції і т. ін. Вона й далі називала мене Рудольфом. Потім ще запросила приїздити влітку до Ерні в Глостер, у штаті Массачусетс. Ми живемо, каже, на самому березі, і тенісний корт є тощо, але я їй подякував і відповів, що їду з бабусею в Південну Америку. Це вже була чистісінька брехня, бо моя бабуся майже з дому не виходить, хіба іноді на денну виставу в театр. Та я однаково не поїхав би до того собаки Морроу, ні за що в світі, навіть якби іншої ради не було.