Над прірвою у житі
Шрифт:
— Ну, як у тебе з жінками? — питаю.
Льюс не міг терпіти, коли в нього питали про такі дурниці.
— Вгамуйся, — каже. — Посидь спокійно і вгамуйся, чорт забирай!
— А я сиджу спокійно, — кажу. — То як Колумбія? Тобі там подобається? і
— Звичайно, подобається. Якби не подобалось, я б туди не пішов, — каже. Іноді він і сам може хоч кого роздратувати.
— І що ти там студіюєш? — питаю. — Сексуальні збочення? — Я знай клеїв дурня.
— Тобі що — закортіло подуріти?
— Ні. Це я просто так, жартую, — кажу. — Чуєш, Льюс, ти ж розумний хлопець, начитаний.
Він тяжко зітхнув:
— Слухай, Колфілд, якщо хочеш посидіти, випити, спокійно погово….
— Добре, добре, — кажу. — Вгамуйся.
Видно було, що розводити зі мною серйозні балачки
Льюс великого бажання не мав. Біда з цими інтелектуалами. Ніколи не примусиш їх поговорити серйозно, якщо вони не хочуть цього самі. Довелось мені вдовольнитися розмовою ні про що.
— Ні, без жартів, — кажу, — як у тебе з дівчатами? Ти й досі з тою самою, що в Гутоні? Отою, в якої отакенні…
— О боже, звичайно, ні! — каже він.
— А що таке? Що з нею?
— Уявлення не маю. Та коли вже тобі так кортить знати, то вона, здається мені, стала такою собі нью-хемпшірською блудницею.
— Це негарно з твого боку. Коли вже вона так віддано й стільки часу була до твоїх послуг, то ти принаймні не повинен отаке про неї казати.
— О господи! — зітхнув каналія Льюс. — Невже зараз почнуться типові колфілдівські теревені? Ти так зразу й скажи.
— Та ні,— кажу. — Але все-таки це негарно. Коли вже вона була до тебе така добра, завжди до твоїх…
— Ми що — цілий вечір отак і гиркатимемось?
Я нічого не відповів. Побоявся, що він устане й піде, коли я бовкну ще щось. Довелося знов замовити віскі. Хотілося впитись на смерть.
— Хто ж у тебе тепер? — питаю. — Може, скажеш?
— Ти її не знаєш.
— А може, й знаю. То все ж таки, хто?
— Одна з Грінвіч-вілліджу. Скульдгорка, коли вже тобі так прикортіло знати.
— Бре?! Серйозно? І скільки ж їй?
— Чорт, та хіба я її питав]
— Ну хоч приблизно, скільки?
— Та, мабуть, десь під сорок, — каже Льюс.
— Під сорок?! Справді? І тобі це подобається? — питаю. — Невже тобі до вподоби такі старі? — Розпитував я його насамперед через те, що він у цьому ділі зуби з'їв. Не багатьох я знав таких хлопців. З жінками Льюс почав ще з чотирнадцяти років, на Нантакеті. Не брешу.
— Зрілих жінок я люблю, якщо тебе цікавить саме це. Безперечно, люблю.
— Іди?! А чому? Ні, серйозно, вони що — кращі в цьому ділі?
— Слухай, давай умовимось: сьогодні я не відповідатиму на оці типові колфілдівські запитанпячка. Коли вже ти кінець кінцем станеш дорослим, сто сот чортів!
Хвилину я сидів мовчки. Нехай, думаю, трохи заспокоїться. Потім каналія Льюс замовив собі ще один мартіні й сказав барменові налити чим більше джину.
— Чуєш, — кажу, — а відколи це вона в тебе, ота твоя скульпторка? — Страшенно мені кортіло знати. — Ти був з нею знайомий у Гутоні?
— Ні. Вона приїхала
— Правда? Звідки?
— Уяви собі — з Шанхая.
— Не свисти! Чорт, невже китаяночка?
— А то ж як!
— Не бреши. І тобі це до вподоби? Те, що вона китаянка?
— А то ж як!
— Але чому? Мені це дуже цікаво, без жартів.
— Просто східна філософія мене влаштовує більше, ніж західна, коли вже тобі так кортить знати.
— Правда? Але яка саме філософія? Сексуальна? Ти хочеш сказати, що в Китаї це робиться краще? Ти це хочеш сказати?
— Чому неодмінно в Китаї, чорт забирай! Я кажу взагалі про Схід. Слухай, може, ми кинемо ці безглузді балачки?
— Чуєш, я ж серйозно, — кажу. — Я не жартую. Чому
на Сході це робиться краще?
— Все це надто складно, щоб розводити балачки, чорт забирай, — відповідає каналія Льюс. — Просто вони там вважають, що любов — це спілкування не тільки фізичне, а й духовне. Але якщо ти думаєш, ніби я…
— І я так вважаю! Я теж вважаю, що це — як ти сказав? — спілкування і фізичне, й духовне. Слово честі. Тільки все залежить від того, з ким у біса я спілкуюсь. Якщо з такою, яку я навіть не…
— Господи, та не кричи так, Колфілд! Якщо не вмієш розмовляти тихенько, давай припинимо всі ці…
— Ну добре, тільки вислухай мене, — кажу. Я трохи розхвилювавсь і справді розмовляв надто голосно. Іноді я, коли розхвилююсь, починаю говорити дуже голосно. — Я хочу сказати ось що: я знаю, що спілкування має бути і фізичне, й духовне, і піднесене, як мистецтво. Але я думаю так: не можна ж робити цього з усіма підряд — з кожною дівчиною, з якою цілуєшся і те де. Чи в тебе так буває з кожною?
— Може, годі про це? — каже Льюс. — Ти не проти?
— Ні. Але послухай. Візьмемо хоча б тебе й ту китаянку. Що у вас із нею спільного?
— Я сказав — годі про це!
Надто вже конкретну розмову я завів. Сам бачу. Але каналія Льюс мав одну паскудну рису. Коли ми ще вчилися в Гутоні, він мав моду випитувати в кожного про найпотаємніші його думки, а як тільки спитаєш про щось таке в нього самого — відразу злиться. Ці розумники люблять правити розумні балачки тільки тоді, коли вони самі господарі становища. Коли замовк він, то й ти мовчи, а якщо він пішов до себе в кімнату, то й ти чеши до себе. В Гутоні Льюса починало бісити, — це в нього на лобі було написано, — коли він, каналія, закінчував виступати у себе в кімнаті перед нами зі своїми сексуальними проповідями, а ми не розходились і теревенили собі далі. Я кажу про себе й решту хлопців. Чи навіть і не в його кімнаті. Льюс просто місця собі не знаходив. Після того, як він завершував свій коронний виступ, усі мали розходитись по своїх кімнатах і мовчати. А річ була ось у чому: Льюс просто боявся, що хто-небудь скаже щось розумніше за нього. Мене аж сміх розбирав.