Над Тисою
Шрифт:
Олекса палко, з усієї сили, плескав у долоні. Як ти любив зараз цих смаглявих, ледь-ледь жовтошкірих і чорнявих солдатів миру, як пишався ними, які вони всі для нього рідні…
Йому хотілося зіскочити з паровоза і обійняти кожного. Олексі здавалося, що китайці досі, хоч з часу війни минуло немало років, овіяні димом боїв, і на їх обличчях він бачив відблиск великої перемоги на Янцзи, в Пекіні, під Нанкіном, у Шанхаї.
Один китаєць — невеликий на зріст, кремезний, широкоплечий, з великою, наголо остриженою головою, чорноокий, з дуже зморшкуватим лобом і білозубою
— Шань-го! — промовив він з захопленням, милуючись «Галочкою». — Красуня! — додав він на добрій, хоч і не без акцента, російській мові. — Ти механік? — спитав він, дивлячись на Олексу знизу вверх.
Олекса кивнув і спустився на землю.
— Я теж механік. З Харбіна, — сказав китаєць, протягаючи руку. — Здрастуй, суляньжень тунчжі! Розумієш? — Китаєць поплескав Олексу по плечу і посміхнувся так, що його білі зуби стало видно всі, аж до корінних. — Це означає: «Здрастуй, радянський товаришу!»
Олекса був щасливий, що китаєць підійшов до його паровоза, що виявився таким балакучим, простим, веселим.
— Здрастуй, китайський товаришу! Як вас звати?
— Го Ше-ду. А тебе, суляньжень тунчжі?
— Олекса Сокач. Коли ж ви встигли так добре вивчити російську мову, Го Ше-ду?
— Мова Леніна дуже легка, дуже хороша мова! — відповів китаєць. — У нас «в Харбіні багато російських людей. Десять років я працював з Іваном Івановичем Орловим. Шань-го! Хороша людина. Справжній орел! Скидається на тебе. Ні, ти подібний до нього.
Китаєць засміявся, помітивши, як дуже почервонів і зніяковів «суляньжень тунчжі».
Прикордонник, що стояв недалеко від паровоза, приклав руку до козирка і нагадав китайському товаришеві, що посадка закінчується, що поїзд скоро відійде.
Го Ше-ду потис руку Олексі і пішов до свого вагона.
Капітан-прикордонник вручив бригаді закордонні паспорти, головний кондуктор дав свисток. Олекса обережно зрушив легкий поїзд з місця і, не поспішаючи, на найменшій парі, повів його на південний захід, до радянсько-чехословацького кордону.
Тисячний натовп яворян загув, замахав руками, капелюхами, кашкетами, хусточками.
Делегати конгресу, стоячи біля відкритих вікон, відповідали на привітання яворян.
Олекса додав пари. Поїзд набрав повну швидкість і вирвався за станційні стрілки, м'яко постукуючи по рейках, покотився по рівнині.
Кам'яниця, широка, в пологих берегах, зовсім уже не схожа на гірську річку, бігла поруч, справа. На її рівній поверхні лежали сині, з вкрапленими блискітками срібла, тіні передвечірнього неба. Попереду, куди мчав поїзд і куди несла свої обважнілі води Кам'яниця, палало темно-червоне море заходу сонця. Звідти, з цього сонячного моря, раптом виникла прикордонна арка, повита зеленню і червоною стрічкою. На стрічці було написано по-російськи і по-чеськи: «У наш вік всі шляхи ведуть до комунізму». За прикордонною аркою вишикувались сотні словацьких дівчат у білих платтях, без капелюшків і хусток, з букетами квітів, піднятими над головами. Ще далі виднілася й перша чехословацька станція, що мала
Олекса пересунув регулятор на малий клапан. Поїзд минув зелено-малинові прикордонні стовпи і тихо пішов по чехословацькій землі, вздовж живої, квітучої огорожі; гарні привітні дівчата щільними шеренгами стояли обабіч залізниці, на зеленому тлі неозорих ланів озимини, під вечірнім небом.
Олекса відповів на привітання дівчат з такою сердечною радістю, начебто тільки він і його бригада були єдиною причиною цього чудесного свята братерства.
О. АВДЄЄНКО
(Біографічна довідка)
Письменник Олександр Остапович Авдєєнко народився у 1908 році в Донбасі у великій робітничій сім'ї, його батько, брати і сестри багато років працювали в гарячих цехах Макіївського металургійного заводу. В роки першої світової війни, роки розрухи і голоду велика, дружна сім'я розпалась, і хлопчик зазнав тяжкої долі; він жив, де доводилось, — під чужою покрівлею, під відкритим небом, часто без шматка хліба. Так минули його дитинство і юність, описані потім в одній з його книжок.
Юність письменника трудова. Він добував вугілля на шахтах Донбасу, працював на прокатному стані металургійного заводу, в багатотиражках шахти і заводу, брав участь у будівництві Магнітогорська. У двадцять два роки, будучи паровозним машиністом, О. О. Авдєєнко написав першу свою книжку «Я люблю» — багато де в чому автобіографічну повість про своє дитинство, про долю дореволюційних шахтарів і металістів, про щасливу юність радянських робітників, творців першої п'ятирічки, будівників Магнітогорська — столиці радянської чорної металургії. Ця книжка неодноразово перевидавалась у Радянському Союзі, а також в багатьох європейських країнах, у Китаї, Японії і в Америці.
У другій половині тридцятих років О. О. Авдєєнко опублікував другу свою книжку «Доля» — роман про людей, що побудували Магнітогорськ. В наступні роки ним написані романи і повісті («Велика сім'я», «Щоденник мого друга», «Труд»), оповідання, п'єси, кіносценарії.
В роки Великої Вітчизняної війни О. О. Авдєєнко був кореспондентом армійської і фронтової преси, газети «Красная звезда». Нагороджений орденами і медалями.
ЗМІСТ
Частина перша. Прикордонники. Переклад М. Видиш
Частина друга. Гірська весна. Переклад Є. Прищепи