Навіжені в Мексиці

Кидрук Максим Иванович

Практично водночас з моїм окриком з набережних корчів донісся хрускіт гілляччя, протяжний переляканий вереск і лемент невідомого походження.

— Ай-я-а-а-а! А-а-а-о!

«Я ще ніколи не чув, щоб так верещала мавпа», — тільки й встиг подумати я.

А потім сталося найцікавіше. Оті «милі гватемальські мавпочки» вшкварили по нас із міномета.

Секунди дві-три я ще плекав надію, що це просто салют нам у відповідь, типу, в честь Дня незалежності. Але коли в десяти метрах за ютом нашої плоскодонки рвонув перший фугас, я нарешті втямив, що Тьомик у повній темряві примудрився підстрелити зі своєї пукавки якогось бідаху гватемальського

прикордонника. Причому прямо на посту…

Знаєте, коли я пізніше переказував цю пригоду одному волоцюзі з Сан-Крістобаля, він сказав, що до того моменту, поки мій компаньйон не гахнув дробом по гватемальському березі, ми були у відносній безпеці. Місця там справді безлюдні — тільки джунглі, мавпи, ну і де-не-де сновигають прикордонники. Тому наркотики… ой, пардон, борошно курсує там практично безперебійно й безперешкодно двома широкими каналами: переважно з Гватемали в Чіапас коло Яхчілану, і час від часу навпаки — з Чіапасу в Гватемалу трохи нижче по течії. Зазвичай рядові прикордонники дивляться на все те крізь пальці, адже мають з того чималий зиск, так би мовити, надбавку до платні від наркоторговців. Лише зрідка, коли хтось із них капітально продується в карти, вони «ловлять» наркокур’єра на гарячому і примушують поділитись мішечком «борошна», щоб покрити свої борги.

Однак наш випадок був особливим. По-перше, на календарі червонів гватемальський День незалежності, і всі прикордонники були п’яними в бубон — зрозуміло, всіх тягнуло на подвиги. По-друге, ви ж самі розумієте, приплисти вночі від мексиканського берега, волати щось понад водою та ще й стріляти по прикордонній заставі в національний День незалежності— це вже просто ні в які ворота не лізе. Тут уже і десять мішечків «борошна» не поможе. Ну, і по-третє… Коли я гарикнув тому горе-снайперу, Тьомику себто, щоб заводив мерщій моторчика, бо треба чимшвидше вшиватися звідси, він кинувся до човнового двигуна і взявся гарячково смикати за шнурочок. Двигун пручався, крехтів і плювався димом. Зрештою десь за сьомим разом мотор таки завівся, загарчав і… шубовснув з човна у чорну воду. Причому не опустився, а шубовснув, бляха, у прямому розумінні. Цебто з кінцями.

Присягаюся, якби у дробовику тоді лишився хоча б один заряд, я тут-таки на місці здійснив би звіряче вбивство свого компаньйона.

— Це не я! — перелякано верескнув мій напарник. — Він сам упав! Звідки я міг знати, що він незакріплений?

Майже водночас з цим другий фугас бебехнув уже в якихось п’яти метрах від нашого човна. Слідом за ним з берега цвіркнуло кілька кулеметних черг — поки що наосліп, — і я зрозумів, що тієї ночі Бог на стороні тих, хто відзначає День незалежності.

Однак я намагався не втрачати самовладання. Хутко присівши навкарачки, я почав нишпорити руками по днищі човна, поки не намацав два трухлявих весла. Миттю схопив одне з них і врізав Тьомику по лобі.

— Ай! — вискнув Тьомик. — Ти що?!

— Бери весло і починай гребти, дурню!

Я схилився з лівого борту, мій напарник звісився з правого, і весла замигтіли у повітрі, неначе пропелери двомоторного літака на зльоті. Присягаюся, ніхто й ніколи, навіть мусульмани-раби на генуезьких галерах за часів Андреа Доріа під пекучими нагаями знавіснілих наглядачів, не махали так веслами, як ми з Тьомиком тієї ночі на Усумансінті.

На якийсь час стрілянина припинилася. Наш човен без упину тягло

вниз за течією, і розрахунок міномета, певне, не встигав нормально на нас націлитись у суцільній темряві. Не перестаючи панічно гребти, я вже почав був думати, що ми ще легко відбулись, коли це від застави, розітнувши темряву, прямовисно в небо встромився потужний промінь прожектора.

«Все, жопа», — подумав я і зіщулився. Але молотити веслом по воді не перестав.

Прожектор повільно опускався, викреслюючи дугу по темному небу, одначе спускався він чомусь не в напрямку річки, а в протилежний бік — у бік гватемальських джунглів. За кілька секунд промінь світла вихопив з чорноти яскраве кружальце покрученого зеленого пагілля. Ще за мить промінь прожектора простягся паралельно землі, і від застави донеслося нелюдське верещання — а-а-а! — а за ним бурливий потік нестримної лайки, наче когось із гватемальців облили гарячою смолою. Я нарешті здогадався, що солдафон за прожектором, будучи сильно під градусом, опустив ліхтар не в ту сторону, встромивши сліпучий промінь у когось зі своїх на посту. (А цей їхній тридцятикіловатний прожектор, він же ж, певно, не тільки засліпляє, він ще й смалить добряче, либонь, не згірш, ніж мікрохвильова пічка.)

«Ох і добряче вони там відзначали свій День незалежності», — майнуло в моїй голові.

Лайка все ще не припинилася, коли промінь почав дертися вгору. Врешті-решт, пройшовши зеніт, він важко впав на воду і залляв світлом брунатні води Усумансінти.

Я і Тьомик не переставали гребти, як очманілі; за сотню метрів попереду річка трохи завертала вправо, і за вигином цілком можна було сховатися — принаймні гватемальці уже не пальнуть по нас прямою наводкою. Утім, протягом оцих-от ста метрів нас могли не менше ста разів спокійнісінько спровадити на той світ.

Яскрава латка світла поповзла по коричневій воді, вишукуючи нашу плоскодонку. Гватемальці вже встигли загубити нас і голосно лаялися, певно, сперечаючись, до якого берега, мексиканського чи гватемальського, ми погребли. Тим часом клапоть світла невпинно підкрадався все ближче та ближче.

Тьомик і я махали веслами так, що аж очі на лоба вилазили, але марно. За якусь хвилину прожектор нащупав ніс плоскодонки і миттю перекинувся на її середину, заливши мене й напарника сліпучим неприродним сяйвом. Від берега дійшов зловтішний сміх і тріумфальне гоготіння.

У цей час на посту почали загорятися окремі ліхтарі, вириваючи з темряви листяні навіси укріплених службових приміщень, невелику бамбукову казарму, довгий ряд білих мішків з піском, накиданих понад берегом, мінометний розрахунок та кілька кулеметних точок. Я пополотнів. Ось у це кубло Тьомик пальнув зі своєї пукавки!

…Третій фугас шльопнувся у воду перед самим носом човна, обдавши нас жовтуватою водою та кислувато-вишневим запахом сірки. Я перестав гребти, зрозумівши, що наступний залп стане останнім.

Ми з Тьомиком плюхнулися навколішки на дно плоскодонки і міцно обійнялись від страху. Тьомик тихо схлипував і намагався встигнути висповідатись у всіх гріхах перед смертю. Я мовчав, розуміючи, що мені для такої сповіді знадобилось би три повних дні, тому більше думав, за що мені така кара. Це, мабуть, розплата за оборудку з чіапаськими мавпами — я знав, що не варто було тих селюків чіпати. А от тепер зграя п’яних мавп гватемальських замочить мене з міномета, влаштувавши святковий феєрверк з моїх кісток з нагоди власного Дня незалежності.