Навіжені в Мексиці
Шрифт:
— То що там із землею, сеньйоре Педро? Вас зацікавили наші наділи?
— Давайте не будемо за столом про справи, — ухилився він від відповіді.
Холодна підозра прокралась у моє серце, і я безповоротно втратив апетит. На відміну від Тьомика, який чудово освоївся за столом, наминаючи все, до чого міг дотягнутися, відкрито, потвора, підморгував дружині дона і не переставав сипати дурнуватими запитаннями, я ледве стримував тремтіння в руках, думаючи про те, чим все це скінчиться, якщо дон Педро таки розкусив, що
— А чого ви живете в готелі, якщо у вас є такий шикарний особняк? — тим часом варнякав Тьомик.
— То мій власний готель, — відповідав дон Педро. — Я постійно там зупиняюся, коли їжджу по справах до столиці.
— А нащо вам такий великий басейн? А чому ви не проклали сюди метро прямо від Мехіко? Скільки у вас вертольотів? — не вгавав мій компаньйон.
Донья Роза не відводила своїх чорних оченят від мого балакучого напарника. Високі синьоокі блондини, знаєте, наче магніт притягують смаглявих мексиканок. В якийсь момент я готовий був побитися об заклад, що вони вже труться ногами під столом. Саме тоді до дона підійшов Хорхе — та мавпа, що супроводжувала земляного магната в готелі.
— Я все дізнався, сеньйоре, — тихо проказав він іспанською.
— Ви неймовірно гарна, — прошепотів Тьомик англійською, скориставшись тим, що дон переключив свою увагу на Хорхе.
Я розривався між тим, щоб підслуховувати шемрання Хорхе та пильнувати Тьомика, який безцеремонно фліртував з хазяйкою, паралельно роздумуючи про те, що, може, ще не пізно й ліпше зараз вискочити з-за столу й чкурнути в напрямі Мехіко. Скільки там тої дороги? Якихось нещасних 40 миль! До ранку добіжимо.
— Поселилися сьогодні зранку, — продовжив Хорхе. — Один з них німець, інший — швед. По-моєму. Де й коли вони нагребли стільки землі — поняття не маю. Але… — ось у цьому місці, пам’ятаю, у мене ледь серце не вискочило з грудей, — …з документами на землю все гаразд. Її потрібно брати, доне…
— Ти впевнений?
— Так, доне.
«Гарна робота, чувак», — подумки похвалив я сам себе, полегшено зітхнувши. Однак розслаблятися не було часу: Тьомик уже повним ходом налягав на донью Розу.
— Як щодо того, щоб викурити по сигарі на веранді, помилуватися зоряним небом і поговорити про справи? — запропонував дон, хоч звучало це, швидше, як наказ, аніж пропозиція.
— Із превеликим задоволенням, — сказав я, вхопивши Тьомика за лікоть.
— Я не палю, — сказав Тьомик.
Я сильніше стиснув його лікоть.
— Я не палю! — загорлав він, рвучко вивільнивши руку.
— Мені достатньо й одного з вас, — засміявся дон.
— Але ми працюємо тільки вкупі, — рішуче відказав я і силоміць витяг напарника з-за столу; донья Роза сердито надула губки, змірявши мене сповненим ненависті поглядом.
Ми вийшли на просторий балкон, заставлений мармуровими вазонами з різними екзотичними квітами. Тьомик ображено сопів.
— Я волів би почати з оцього шматка, — він подав мені папірець.
Я прийняв документ обома руками, міцно притисши лікті до тулуба, щоб не видати зрадливе тремтіння кінцівок. То був той самий злощасний кусень землі під номером AJ317, з якого усе почалося. Судячи з опису, наділ розташований десь зовсім поряд з володіннями дона.
— Я купую цей пай, — безапеляційно відчеканив дон Педро. Він не сказав «чи не думали ви про продаж цього паю?» або ж «я міг би купити цю ділянку». Ні. Його тон не допускав жодних заперечень. Однак я ладен був продати землю прямо зараз, не торгуючись, навіть за півціни, аби тільки якнайшвидше дати драла з цих хоромів. Тьомик стояв поряд і вдавав, що уважно слухає дона, хоча очима мацав і роздягав сеньйору Розу, що зосталася сидіти за столом, кокетливо схиливши голівку набік.
— Я не проти, — стримано відказую донові.
— Я знаю, — дон хижо усміхається, а тоді незворушно називає ціну: — П’ять мільйонів песо.
Тут у Тьомика аж очі на лоба полізли. Схоже, на кількадесят секунд він забув навіть про донью Розу. Я відчував, що він ще, чого доброго, зомліє від почутої цифри. Геть-бо непристосований хлоп до справжнього бізнесу. Особисто я ніскільки не вразився і промовчав.
— Непогана ціна за такий шмат, — перервав хвилинну мовчанку мексиканець, чи то здивовано, чи то розгнівано звівши на переніссі брови. Я кивнув.
— Ось це завдаток, — безбарвно продовжив дон Педро. — П’ятсот тисяч песо. Завтра мої люди зв’яжуться з вами і переведуть на рахунок решту. Підготуйте усі документи для передачі землі у мою власність.
Мексиканець дав знак Хорхе, і той слухняно поставив на білосніжний гіпсовий парапет відкриту спортивну сумку «Nike». Я обережно зазирнув всередину. В ній лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Ціла купа! Я ще ніколи не бачив стільки готівки відразу.
— Можете перерахувати, — буркнув дон.
— Ні, дякую. Ми вам віримо.
Якусь мить я вагався, не знаючи, що робити далі. Я відчував, що донові Педро відомо все про нафту, тобто, що її там немає, і розумів, коли покладу руку на сумку, назад вороття уже не буде. Одначе, панове, я не з тих, хто відступає, маючи перед носом півмільйона мексиканських песо. Застебнувши блискавку, я рішуче прийняв сумку до своїх рук.
Дон Педро наче прочитав мої думки.
— Навіщо були оті ваші розмови про чорне золото? Ви ж не гірше за мене знаєте, що в тій землі немає ні краплини нафти, навіть якщо просвердлити дірку до самої магми, — жорстко проказав магнат, наче вичитуючи неслухняного хлопчака, який ненавмисно розбив вікно його маєтку.