Навколо світу за вісімдесят днів
Шрифт:
— Це серйозно? — запитав лоцман.
— Цілком, — відповів містер Фоґґ.
Лоцман трохи відійшов. Він дивився на море, очевидно, борючись між бажанням заробити таку величезну суму і побоюванням вирушати в таку далеку путь. Фікс страшенно хвилювався.
У цей час містер Фоґґ, повернувшись до місіс Ауди, запитав:
— Ви не боятиметеся, пані?
— З вами, містере Фоґґ, ні! — відповіла вона.
Лоцман знову підійшов до нашого джентльмена, мнучи капелюха в руках.
— То як, лоцмане? — запитав містер Фоґґ.
— Ваша
— Усього тисяча шістсот.
— Ну, це те саме.
Фікс глибоко відітхнув.
— Але, — продовжував лоцман, — можливо, є інший спосіб залагодити цю справу.
Фіксові перехопило дух.
— Який? — запитав Філеас Фоґґ.
— Вирушивши до південних берегів Японії — у Нагасакі; відстань до цього порту — тисяча сто миль. Або навіть краще — у Шанхай, що за вісімсот миль від Гонконга. У такому разі ми не будемо дуже віддалятися від китайських берегів, що для нас досить вигідно, тим паче що морські течії тут спрямовані на північ.
— Лоцмане, — сказав Філеас Фоґґ, — я повинен сісти на американський пароплав у Йокогамі, а не в Шанхаї і не в Нагасакі.
— Чого б це? — запитав лоцман. — Адже пакетбот, що вирушає до Сан-Франциско, відправляється саме із Шанхая, а в Йокогамі й Нагасакі він робить лише зупинки.
— Ви впевнені у своїх словах?
— Абсолютно упевнений.
— Коли пакетбот відходить із Шанхая?
— Одинадцятого о сьомій вечора. Так що у нашому розпорядженні чотири доби. Чотири доби — це дев’яносто шість годин. Маючи середню швидкість вісім миль за годину, повне забезпечення всім необхідним і за умови, що триматиметься південно-східний вітер і море буде спокійним, ми зможемо подолати за цей час вісімсот миль, що відокремлюють нас від Шанхая.
— А коли ви можете відпливти?
— За годину. Треба встигнути запастися провізією і знятися з якоря.
— Питання вирішено… Ви власник судна?
— Так. Я — Джон Бенсбі, власник «Танкадери».
— Бажаєте аванс?
— Якщо це не обтяжить вашу милість.
— Тримайте двісті фунтів у рахунок плати… Добродію, — продовжував Фоґґ, повертаючись до Фікса, — якщо ви бажаєте скористатися…
— Пане, — без вагань відповів Фікс, — я сам хотів просити вас про цю послугу.
— Гаразд. За півгодини ми будемо на облавку.
— А що робити з нашим бідолашним Паспарту? — запитала місіс Ауда, яку дуже непокоїло зникнення француза.
— Я зроблю для нього все можливе, — відповів Філеас Фоґґ.
Схвильований і розлючений Фікс піднявся на лоцманське судно, а містер Фоґґ і його супутниця попрямували до поліцейського відділку. Там Філеас Фоґґ указав прикмети Паспарту й
Пробило третю годину. Лоцманське судно № 43 було готове до відплиття: екіпаж перебував на облавку, припаси було повантажено.
«Танкадера» — чарівна маленька шхуна водотоннажністю двадцять тонн, струнка, вузька, з гострим носом. Вона скидалася на гоночну яхту. Її начищені мідні деталі блищали, залізні частини були нікельовані, палуба виблискувала білизною слонової кістки; усе вказувало на те, що судновласник Джон Бенсбі добре дбає про свій корабель. Обидві щогли шхуни трохи відхилялися назад. Вона несла клівери, фок, ґрот, бізань, а також марселі; коли дув попутний вітер, можна було напнути й додаткові вітрила. За гарного вітру шхуна розвивала велику швидкість і вже виграла кілька призів на змаганнях лоцманських суден.
Екіпаж «Танкадери» складався з її хазяїна Джона Бенсбі й чотирьох матросів. Усі вони були сміливі моряки, що в будь-яку погоду наважувалися виходити на пошуки кораблів і чудово знали море. Сам Джон Бенсбі, чоловік років сорока п’яти, чорний від засмаги, сильний, із жвавим поглядом і енергійним обличчям, досить упевнений у собі й чудовий знавець свого діла, був здатен вселити впевненість навіть найбільшому боягузові.
Філеас Фоґґ і місіс Ауда піднялися на облавок шхуни. Фікс був уже там. Через люк у задній частині судна мандрівники спустилися у квадратну каюту з нішами в стінах для ліжок. Посередині під яскравою лампою стояв стіл. У каюті було тісно, зате чисто.
— Шкодую, що не можу запропонувати вам нічого кращого, — сказав містер Фоґґ Фіксові, який мовчки поклонився.
Детектив переживав певне приниження, відчуваючи себе зобов’язаним цьому панові.
«Безперечно, — думав він, — цей шахрай досить чемний, але все-таки він шахрай!»
О десятій хвилині по третій на шхуні напнули вітрила й на гафелі замайорів британський прапор. Пасажири були на палубі. Містер Фоґґ і місіс Ауда кинули останній погляд на набережну з надією, чи не з’явиться там Паспарту.
Фікс навіть трохи занервував, бо випадок міг привести сюди нещасного молодого чоловіка, з яким він так негідно повівся, і неминуче пояснення завершилось би не на користь детектива. Та француза не було видно: без сумніву, він ще перебував у наркотичному дурмані.
Нарешті, Джон Бенсбі вивів судно у відкрите море, вітер понадимав усі вітрила, і «Танкадера» помчала вперед, підстрибуючи на хвилях.
Розділ двадцять перший,