Найкраще в мені
Шрифт:
Вона ковтнула вина, й тонкий відгомін смаку осів на піднебінні. Кожний собі, вони розклали страви, і Довсон завмер над тарілкою.
– Щось не так? – здивувалася вона.
Звук її голосу повернув його до тями.
– Просто намагався пригадати, коли востаннє мав таку вечерю.
– Стейк? – уточнила вона, відрізаючи шматка й підносячи його до вуст?
– Та все, – він знизав плечима. – На платформі я обідав у їдальні з іншими хлопцями, а вдома – завжди сам, і тому готував щось дуже просте.
– А як
– Та я у місті майже не буваю.
– А побачення? – допитувалася вона.
– Та якось я не буваю на побаченнях.
– Ніколи?
Він заходився різати стейк.
– Ні.
– Чому?
Він відчував на собі її допитливий погляд, коли вона відсьорбнула вина, вичікуючи на відповідь. Довсон посовався на стільці.
– Так ліпше.
Вона так і не донесла виделки до рота:
– Не через мене, правда ж?
Він намагався звучати спокійно:
– Я не впевнений, що саме ти хочеш зараз почути.
– Але ж ти не хочеш сказати, що…
Коли Довсон промовчав, вона спробувала вдруге:
– Ти справді намагаєшся сказати, що ні з ким не зустрічався після того, як ми розійшлися?
Довсон знов промовчав, і Аманда поклала виделку. Говорячи, вона відчувала, як в її голосі оформлюється злісна нотка:
– Ти хочеш, аби я думала, що це через мене… що через мене ти так живеш?
– Знов-таки, я не розумію, що ти хочеш почути у відповідь.
Вона зіщулилася:
– Тоді я теж не знаю, що тобі на це сказати.
– Ти про що?
– Я про те, що, на твою думку, я є причиною твоєї самотності. Що якимсь чином це… моя провина. Ти хоч уявляєш, що я відчуваю?
– Я це сказав не для того, щоби завдати тобі болю. Я просто мав на увазі…
– Я чудово знаю, що ти мав на увазі, – відрізала Аманда. – І знаєш, що? Я тоді кохала тебе не менше, ніж ти мене, але з якоїсь причини сталося те, що сталося, і все скінчилося. Але я не скінчилася. І ти не скінчився.
Вона поклала долоні на стіл.
– Ти серйозно вважаєш, що я захочу поїхати звідси й жити далі з думкою, що через мене ти зостався сам на все життя? Через мене?
Він подивився на неї:
– Я твоїх жалощів не просив. Я просто відповів на питання, а ти в моїй відповіді знайшла те, що забажала.
– То я не мала рації?
Замість того, щоби відповісти, він простяг руку, аби взяти ножа.
– Тобі ніколи не казали, що коли не хочеш знати відповіді, то й питати не треба?
Незважаючи на те що він відповів питанням на питання – а він завжди умів це, – вона не могла стриматися:
– Тоді, якщо навіть це й так, це не моя провина. Хочеш собі життя зруйнувати – вперед. Хто я така, щоби зупиняти тебе?
І тут Довсон несподівано розсміявся:
– Приємно
– Ти вже вибачай, змінилася.
– Не дуже. Ти досі не можеш не вигорнути на мене все, що думаєш і відчуваєш, неважливо, що саме. Навіть якщо тобі здається, що я руйную власне життя.
– Мусить же тобі хтось на це вказати.
– А от якщо я трішечки тебе заспокою? Я теж не змінився. Я тепер сам, бо так було завжди. До нашого знайомства я робив усе, аби триматися подалі від свого дурнуватого сімейства. Коли я прийшов сюди, Так іноді по декілька днів ні слова до мене не казав, а коли ти поїхала, мене забрали до Каледонської в’язниці. Коли я вийшов, то в цьому місті нікому не був потрібний, тому поїхав геть. І так сталося, що відтоді я місяцями працював на платформі посеред океану, а це не те місце, де в людей складаються стосунки – так я насамперед усе це бачу. Звісно, є пари, які можуть витримати постійну розлуку, але й розбитих сердець вистачає. Просто так усе видається легшим, до того ж, я так уже звик.
Вона оцінила його відповідь.
– Хочеш знати, чи я вірю, що ти сказав мені усю правду?
– Та ні.
Несподівано для себе, вона розсміялася:
– Тоді можна інше питання? Ти не маєш відповідати, якщо не захочеш про це говорити.
– Ти можеш запитати про все, про що забажаєш.
– Що сталося у ніч того нещасного випадку? Я чула тільки узагальнення у виконанні моєї матері, але всієї історії не знаю досі, тому не знала, що з того було правдою.
Довсон мовчки пережовував їжу, спокійно проковтнув, а тоді вже відповів:
– Немає про що розповідати. Так замовив набір покришок для «Імпали», яку тоді ремонтував, але з якоїсь причини їх привезли не сюди, а в магазин у Нью-Берні. Він попросив забрати їх звідси, і я так і зробив. Того дня трохи дощило, і коли я дістався до міста, було темно.
Він зупинився, намагаючись віднайти сенс у тому, що не мало сенсу.
– Назустріч їхало авто, водій (може, то була й жінка, досі не знаю) дуже поспішав. Усе одно, хто б це не був, він перетнув роздільну смугу просто переді мною, і я смикнувся убік, аби уникнути зіткнення. Далі пам’ятаю лише, що те авто пролетіло повз, а моя вантажівка опинилася в кюветі. Я бачив доктора Боннера, але…
Він досі бачив це перед собою, бачив чітко й ясно, наче в страшному сні.
– Було враження, наче хтось повільно прокручує плівку, кадр за кадром. Я вдарив по гальмах й викрутив кермо, але дорога й трава були слизькими, і тоді…
Він замовк. Аманда торкнулася його руки:
– То була страшна випадковість, – прошепотіла вона.
Довсон нічого не відповів, тоді посовав ногами, і Аманда задала риторичне питання:
– Нащо ти визнав провину? Ти ж не пив, не перевищував швидкості.