Наймичка

Карпенко-Карий Іван

Харитина. Підожди ж мене трошки, я зараз вибіжу.

Панас. Та Стривай, мені одно слово: ти не бачила мого хазяїна?

Харитина. Хазяїна?! Так ти хазяїна шукаєш?

Панас. Та його ж. Чого ти так здивувалась?

Харитина. Я… ні… Хазяїн твій пішов до Бороха.

Панас. Знайшов-таки. (Пішов

у шинк).

Харитина (одна, зітхає). А я, дурна, зраділа, аж затрусилась, думала – мене шукав!.. Сказать би йому… коли ж соромлюсь, а господи, як люблю його!.. Коли б вибрать час – заплющу очі та й скажу. Єй-богу, скажу! Може, й він мене любить, та соромиться… Скажу, єй-богу, скажу. (Пішла в шинк).

Здалеку чуть: гурт співає і наближається.

Ходім турка воювать [1] ,Свою землю одбирать,Гей, горе – не біда,Свою землю одбирать.Виїхали на майдан,Ударили в барабан,Гей, горе – не біда,Ударили в барабан!Виїхали на пісок,Прощай, мати, на часок!Гей, горе – не біда,Прощай, мати, на часок!Виїхали за ріки,Прощай, мати, навіки!Гей, горе – не біда,Прощай, мати, навіки!Не плач, мати, не ридай,Дарма сльози не збавляй,Гей, горе – не біда,Дарма сльози не збавляй!

1

Ходім турка воювать… – варіант української народної пісні «Ходім турка воювать».

ЯВА V

Харитина виходить з корчми з глечиком, а з другого боку гурт: парубки, москалі, дівчата,

молодиці, музика.

Харитина. Боже, як гарно співають, а тут нема часу й послухать. (Пішла).

Тоді, мати, заплачеш,Як на коню побачиш,Гей, горе – не біда,Як, на коню побачиш.На черкеському сідлі,У салдацькім мундері,Гей, горе – не біда,У салдацькім мундері.

Гурт, співаючи, іде в корчму з таким рощотом, щоб посліднє слово пісні зникло в корчмі. Маруся перебігає кон, за нею біжить Пилип, доганя її насередині і придержує.

Маруся. Одчепись!

Пилип. Хіба я чіпляюсь?

Маруся. Ба й ні?

Пилип. Геть його, та сюди!

Маруся. На біса ти мені здався?

Пилип. Овва!

Маруся. Пхі!.. Не бачила цяцю! Пусти, кажу, бо кричатиму…

Пилип. Хіба ти дурна? Ну, годі, не пручайся! Побалакаєм ладком.

Маруся. Ні об чім.

Пилип. Не ти б казала, а не я б слухав. Ну, а хто вибіга раз у раз і до конюшень, і до водопою?

Маруся. Коли?

Пилип. Буцім і не знаєш? І вчора, і позавчора, і…

Маруся. Угу!.. Якраз.

Пилип. Так два!

Маруся. То я теля шукала.

Пилип. Тю, яке навіжене теля, – по три дні бідна дівчина шукає.

Маруся. Єй-богу, теля шукала.

Пилип. Та не бреши! Теля? Ха-ха-ха! Ну, а сьогодня, оце зараз, чого ти біля конюшень снувала… (Тулить її).

Маруся. Так… (Набік). Отже, допитається!.. (До Пилипа). Не обнімай мене, бо надворі ще видко, – хто-небудь побаче. (Тихо випручається).

Конец ознакомительного фрагмента.