Не до пари
Шрифт:
– Чому не прийдеш, не одвідаєш?
– Прийду, прийду, тіточко!
А сама все не йде, і вбачаю - марніє та й марніє Парася моя.
Іду я знов до неї. А зима вже морозами кріпкими укріпила. Приходжу - вона в печі розпалила, а сама сидить
– Парасю!
– кажу.
Тоді вона звелась і стала, блідая й понурая.
– Скажи мені, дитя моє, скажи свою пригоду!
Вона мовчить та на полум’я дивиться. А я прошу, я прошу й плачу. Вона все тільки на те полум’я дивиться. І довго я просила, а вона дивилась; а далі, обертаючи до мене голову:
– Чоловік не любить!
– промовила.
– Як не любить, Парасю? Бог із тобою!
– Не любить!
– вимовила, та так з душі якось вимовила, що одразу я віри пойняла.
– Перше любив, тепер не любить.
– Що ж, він тебе обижає?
– питаю.
– Може, б’є?
– Ні, не б’є, не обижає - тільки не любить: не гляне, не пожалує, не всміхнеться...
– Що се вам сталося?
– говорю.
– І сама не знаю, - каже.
– Я годила йому, я любила його, та доля моя такая!
– Може, за що угнівався на тебе?
– За що? Хіба я не слухаю? Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: «Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, - слухай!..» То я спершу, було, не дивлюсь, не
– було, кажу йому.
– Що мені там дивитись?» Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начеб-то зроду того не бачила, - йому на вгоду. Знов, умер тут отой Лисенко, та вдова продавала худобу, - я просила його: «Купи! дешево купиш у неї». А він мені: «Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!» А я йому доводжу, що все одно куплять люди. «Та не ми!..» Бачу, що йому слухати теє чогось гірко, я й замовчала собі... Ні, тіточко, я його слухала, та се вже мені таке щастя!..
А тут саме він увійшов у хату. Зняв шапку, привітався, а сам гордий та похмурий.
– Змерз!
– каже.
Як схопиться Парася!.. Дмухає на огонь, і кожух його струшує, і в’ється, як горлиця, коло його.
А він - такий хороший, я й не бачила його, здається, таким, - простяг, гріє руки над полум’ям червоним. А як Парася навернеться на його очі горді та смутні, одвертає од неї очі...
Хотіла я щось порадити, сказати, та не сказала нічого, - пішла собі додому.
І скільки вже я раз хотіла до них піти, та як згадаю - не піду. Як згадаю, що стояв він гордий та спокійний такий, матінко!.. Ні, не піду! Вже не поможе.