Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
Герміона знизала плечима:
— Хіба ж не однаково? Я й там його не злякаюся.
Вони ніяк не розуміли одна одну, й Кіно почала дратуватись, але не мала права ні пояснити сій дурненькій дівчині свою думку, ні дочасно розсердити її — ще злякається та втече назад. І Кіно знехотя підвелась і подибала на заднє подвір'я. Коли людина нічим не ризикує, то нічого не зможе й здобути. Пообіцявши Гері Захисниці багату жертву, вона сіла на м'якій килим, і легенький двокіл заторохтів головною вулицею Мединою до Борейського пілону, [51] який височів удалині двома зубатими вежами.
[51]
Борейський
Коли сторожа повідомила, що скіфська басиліса полишила Ольбію, на короткій нараді архонтів і стратеґів було вирішено негайно послати когось до оракула Деметри на той бік Лиману. Як найдосвідченішого в сій справі вирядили нового архонта-басилея Макроба, що мав обов'язком нести державний нагляд за релігійними відправами. Разом із ним викликався їхати Протаґор.
Святилище покровительки хліборобства з її оракулом розташувалось на пласкому мисі Гіпполая, де кінчався Бозький лиман і починавсь Великий лиман Бористена. До мису було стадіїв [52] двісті п'ятдесят, і тридесять пар веслярів-найманців, яким за добу платили по дві драхми сріблом, умилися в десятому поту, кваплячись, аби завидна повернутися додому.
[52]
Стадій — 185 м.
Хором був викладений з ледь притесаного білого каменю, мав у брамі всього чотири колони й стояв просто над невисокою кручею. Внизу лінькувато плескотів широчезний Лиман, і протилежного берега не було видно. Жрець, уже досить підтоптаний дідок із мідним обручем на лисій голові, зарізав торішню незайману ягницю й сточив кров у ямку біля кам'яного вівтаря. Тоді прикопав кров землею й полив зверху білим і червленим вином, і новий архонт-басилей Макроб не міг би прискіпатися до жодного його руху. Але жрець дуже повільно здирав шкуру з жертовної тварини, поклавши на кам'яний вівтар, а тоді ще довше членував на частки. Протаґор нетерпляче позирав то на нього, то на сонце, яке хилилося до заходу, бо ще треба було вертатись домів.
— Скажи сьому жерцеві, хай лишить усе м'ясо в хоромі, — шепнув він архонтові-басилею. — Дуже довго дляється.
Та старий Макроб тільки засопів. Кожному було корисно скуштувати жертовної ягниці, й тут він не зважав навіть на те, що Протаґор може розсердитись.
Нарешті все скінчилось, передню лопатку та шмат ребрини, заґорнені в траву, дали робові, й той поніс ягнятину до судна. Протаґор же з архонтом піднялися на сходини святилища.
Архонт-басилей, побачивши в темному кутку хорому невиразну постать, мовив:
— Нас прислали сюди всі вільні громадяни Ольбії, щоби ми спитали в оракула Зевсової сестри, добросердої й плодючої Деметри, чи впускати нам до нашого міста скіфського басилевса Скіла.
Відповіді не було, й жрець, який допіру скінчив з білою ягницею й уже встиг помити руки, сказав їм:
— Підіть трохи погуляйте в березі, я гукну вас, коли треба буде.
А сонце сідало все нижче й нижче, й уже починав прокидатися легкокрилий Евр. [53] Але робити було нічого й архонт із Протаґором пішли в берег. І коли жрець махнув їм з кручі рукою й вони піднялися до хорому, низьке сонце вже заглядало всередину. В самій глибині нефа стояла ще не стара, але дуже неохайна жінка. Хтозна й відколи нечесане й густе, мов чорна хвиля, волосся падало на плечі й неприкриті груди безладними пасмами. Та найнеприємніше було дивитися не на се, а в позбавлені людської лагідности вічі піфії. Навіть Протаґорові, який спочатку знудьговано всміхався, по спині пробігли мурашки.
[53]
Евр — східний Вітер.
Піфія, дивлячись нестямними очима
— Сокіл ширяє над яструбом, а яструб женеться за чайкою, а чайка ловить у морі кефаль! А що буде, коли сокіл стомиться й упаде в море? Кефаль, не займай сокола!!!
Сі останні слова піфія прокричала таким диким голосом, що старий архонт Макроб аж сахнувсь, а Протаґор, узявши себе в руки, ще довго дивився на розпатлану жону, яка вже більше не обзивалася й не ворушилась. Коли б її оголені перса збуджено не підіймались і не падали, можна було б подумати, що вона заснула, до того порожніми здавалися тепер її вічі.
[54]
Жертвофор — той, що приносить жертву.
Й уже далеко від мису, коли на допомогу веслярам підняли й чорне, просмолене вітрило, Протаґор сказав архонтові:
— А борода в неї не виросла.
Старий не зрозумів:
— У кого?
— В піфії, — відповів афінський елленотамій. Архонт Макроб нічого не втямив, і так вони й пливли мовчки до самого Гідропілону [55] Ольбії. Було вже далеко за північ, але сторожа не пускала їх упливти в город, поки прийшов начальник нічної варти, ніктепарх, і наказав опустити ланцюг.
[55]
Гідропілон — брама, яка стоїть у воді, вхід до ольбійської внутрішньої пристані.
І вже коли підіймалися нескінченними сходинами з Нижнього города до Верхнього, Протаґор пояснив архонтові:
— Перед лихоліттям у Брісеїди завжди виростала борода.
— Хто се? — спитав Макроб.
— Брісеїда? Жриця Афіни в галікарнаському хоромі.
— Ти хіба тамтешній?
— Ні, я з Абдер. Але мені про неї розповідав Геродот.
Архонт-басилей подумав, одсапуючись, тоді таки згадав:
— Се той, що того літа приїхав був з тобою?
— Він народився в Галікарнасі.
— Шалапут, — відповів архонт Макроб. — Я його бачив колись. Гіматій у нього — як в останнього жебрака.
Протаґор, не звернувши уваги на слова старого, закінчив свою думку:
— Се вже повторювалося тричі.
— Що?
— Борода.
До архонта тільки тепер дійшло, й він зрадів:
— А ти на неї дивився добре?
— Я там ніколи не бував.
— Та ні, на нашу піфію!
— Добре. Бороди не бачив.
— То й слава олімпійцям! Усе буде гаразд.
Вони рушили далі, й чотири роби мовчки пішли вслід за господарями. А Протаґор думав про те, що слово «гаразд» вони з сим дідом розуміють зовсім по-різному. Що для Ольбії гаразд, Афінам не завжди може пасувати, але він мовчки йшов і йшов угору, намагаючись бодай до завтра викинути сі думки з голови.
Над обід наступного дня в Ольбії знову знялася веремія. До Борейського пілону під'їхав басилісин двокіл, а за ним гарцювало на конях семеро вершників. Їх не хотіли впускати, але прийшов начальник залоги й наказав одчинити пілон. Рипнула кована міддю дубова брама, й прибульці в'їхали до міста. На чорногривому й чорнохвостому білому коні з червленим сідлом тепер виступав голобородий вусатий чорнявець, геть схожий на елліна, й усі знали, що то володар Великої Скіфії.
На Медині, захаращеній худобою та майном утікачів, зібралась уся Ольбія, бо ж обложені й вимучені люди з нетерпінням чекали сього дня, який мав або звільнити їх нарешті від постійного страху, або, принаймні, з'ясувати, що буде з ними надалі й що робитимуть варвари. Й Великий князь Соболь, якого вони звали басилевсом Скілом, видавався їм і страшним у своїй незворушній недбалості, й вельми кумедним, бо не носив ні бороди, ні довгого, на саму потилицю, волосся, й мав порость лише на верхній губі.