Не дратуйте ґрифонів
Шрифт:
— Пошли когось кликнути брата мого… Великого князя.
Любиця вийшов з полотки й наказав крикунові йти до брами торжища. Та крикун повернувся дуже швидко й повідомив:
— Речуть греки, що не є в городі.
— А де ж є? — гримнув Осмогруд. Крикун повторив те саме:
— Речуть, не є там…
Осмогруд сів на коня й погнав до свого стану, захищеного возами. Перший, хто трапився йому на вічі, був Слободан, і князь повелів йому:
— Жени до їхнього торжища й речи: князь Осмогруд, син Велеславів, має хіть ізвидітися із своїм братом старійшим Соболем, Великим князем.
Слободан,
— Не є там брат твій, княже!
Осмогруд, піднявши по собі зо три десятки можів та боляр, погнав сам до Полунічної брами, тоді, напинивши коня, роздумав, понад водоймищем під стіною звернув на полудень і став біля іншої брами, Західної.
— Кричи, — наказав він Слободанові. Отрок, набравши духу, заґорлав по-грецькому:
— Молодший син Велеславів, якого ви звете Аріантом, Осмогруд, якого ви звете по-грецькому Октамасадом, хіть має звидітися з братом своїм старійшим Великим князем Соболем, якого ви звете по-своєму скіфським басилевсом Скілом!
На вежах заворушились, але нічого не відповіли, й Осмогруд наказав:
— Речи їм, ліпше, по-нашому!
Слободан повторив усе сказане спершу по-древлянському, тоді й руським наріччям, але греки знову не відповідали нічого.
Осмогруд збліднув од злости й наказав супровідцям:
— Стріль!
Два десятки дзвінких жалючих очеретин полетіло між визубні надбрамних веж, і звідти долинув чийсь болісний зойк, а по тому роздратований голос вигукнув:
— Забирайтеся відси, варвари! Від вас і від вашого басилевса тхне кінським потом! Нема його! Шукайте вітра в полі!..
Й важка балістична стріла розпорола Осмогрудову холошу на литці й уп'ялась коневі в черево. Князь видер її й зострожив коня, й ошалілий жеребець, іржнувши, поніс його між надгробками грецького кладовища, яке з полунічного та західного боку облягало город. У стані, геть нестямний од люті, він почав підіймати можів і коли сонце підбилося вгору на дві сулиці, обліг Ольбію з полунічного та західного боку.
Бачивши се, Любиця хотів був спинити князя Осмогруда, але, повагавшись, приєднав і своїх ратників. Мури тепер наїжачилися сотнями й сотнями списів та сулиць, таку залогу неможливо було здолати двома тисячами воїв, але Любиця почував себе трохи винним і не хотів заперечувати Осмогрудові.
Можі рубали дерева в некрополі та збивали з них важкі й довгі лізниці, готуючись до приступу. З боку водосховища про се не могло бути й мови, й Осмогруд перевів усіх ратників ліворуч од Полунічних воріт, де мур, заввишки в десять ліктів, трохи завертаючи, сходив до Лиману. Греки швидко вгадали його замір і незабаром перевели всіх своїх воїв на сей мур. Під муром тут води не було, зате земля западалася широким вибалком, утруднюючи підхід.
Приступ розпочався перед обідом і тривав до полудня. За балкою стояли густою лавою ратники й закидали стіни стрілами, а в сей час інші підставляли лізниці й дерлись угору. Звідти на голови їм сипали каміння, лили окріп і гарячу олію,
— Мало нас є, княже, для сього, — сказав він урешті Осмогрудові, й той розгублено подивився на сіверянина. Злість уже давно вивітрилася з Осмогрудового серця й лишався тільки біль.
— Грай до відходу, — погодивсь і він, і незабаром мідна сурма передолала шалений лемент бою, й ратники почали стрибати в вибалок і відбігати далі, куди не сягали грецькі стріли. З мурів пролунав короткий крик перемоги й полегшення й тут таки ввірвався. Греки відбили приступ, але вони не дуже втішали себе, бо мали справу з незначним полком скіфів. Тоді з-від Полунічної брами тричі вдарило в щит, і вої внизу втихли. То був знак до перемови, й незабаром над визубнями замахали гриватим шоломом і знову почулись удари в щит.
Любиця вислав уперед свого велійого болярина Дорогомира, а князь Осмогруд — Слободана. Ті швидко повернулися.
— Речуть, аби ми смо відвели рать за кладовище. Мають хіть одчинити ворота, але бояться.
Чільники наказали своїм воям відійти потойбіч надгробків, і ворота й справді з рипом розчинилися, й звідти вийшов якийсь між у короткому чорному корзні й із чорною гривою на мідному шоломі. За ним оддалік виступало ще двоє, й Осмогруд пішов їм назустріч, узявши також двох: Слободана та Любичиного болярина Дорогомира.
— Я, — сказав ольбієць грецькою мовою, — наварх усіх ольбійських кораблів Аріон, хочу сказати, що нам немає задля чого битись. А хто стоїть переді мною?
Вони перемовлялися через гатку, що вела між балкою та водосховищем до Полунічних воріт. Слободан переклав його слова й сказав, хто з ним говорить. Аріон відповів:
— Твого брата тут немає. Він поїхав туди. — Наварх показав рукою понад берегом на захід. — Мабугь, у Тракію. Тут уже його нема.
Він почекав, доки Слободан перекладе, й спробував усміхнутись:
— А ми хочемо з вами, скіфами, жити в мирі.
Він підняв руку, й усі троє попростували до розчинених воріт, супроводжувані тисячами поглядів і з муру, й з-за некрополя.
Осмогрудові не знати чому полегшало. Коли б його брат виявився в торжищі, се б мало значити саме те, про що казав Любиця. Але Великого князя тут не виявилось, і незважаючи на зовсім дурне бойовисько, яке нічого нікому не дало, крім кількох десятків забитих та двохсот покалічених, Осмогрудові попустило. Він не вірив у те, що його брат подався до туричів за Дунай — йому там нічого було робити, бо Воїжир Турицький доводився рідним вуєм йому, Осмогрудові, а не Соболеві. Й тепер Осмогруд не знав, як повестися з Любицею, й глухе роздратування до сіверського князя почало знову полонити його.