Не вурдалаки

Талан Світлана

Одного разу пізно ввечері ми почули, що тато збирається йти до колгоспу красти картоплю. Жінки тихенько плакали, проводжаючи його.

– Цитьте, – сказав тато пошепки, – бо дітей побудите. А самі, що б вам не казали, гніть своє «не знаємо, де він».

– Господи! – було чути плач матері.

– У мене немає вибору, – це тато.

– А якщо спіймають? – зойкнула Тьотя.

– Не спіймають, – каже тато підбадьорююче. – Надворі така заметіль, що гарний хазяїн собаку не вижене. Одразу сліди снігом занесе – і все. А не пійманий –

не злодій. Я й так довго чекав слушної нагоди.

– Може, обійдемося якось? – зашепотіла мати.

– Як? Не можу більше дивитися, як діти дивляться голодними очима. Треба їх рятувати.

– Якщо тебе піймають та посадять… – почала мати.

– Не каркай в дорогу, – зупинив її тато. – Відчуваю, що все буде добре.

Тато, не запалюючи світла, вдягнувся та пішов. Та хіба ж ми могли спати?! Попритихали, як мишенятка, та все вслухаємося у тишу. А надворі вітер віє, завірюха аж свище, виспівує щось жахливе та сумне. Дорослі теж не сплять, але лежать тихо, прислухаються. Час тягнеться нестерпно довго. Моя уява починає малювати найжахливіші картини, хочеться плакати за татом, але я лежу тихо.

Нарешті двері в сінях тихенько заскрипіли. Чи то завірюха так підвиває? Хатні двері прочинилися, увірвався холод – відчула на собі, бо спала біля вхідних дверей на скрині. Але все то дарма! Головне, що тато повернувся.

– Тихо! – наказує батько. – Все добре!

Він швидко обтрушує з кожуха та валянок сніг, ставить кочергу біля печі та кудись у темряві ховає заповітний мішок. Я трохи заспокоїлася, пошепки подякувала Богові за те, що тата не спіймали, і вже зібралася спати, коли в двері гучно загрюкали.

– Відчиняй! Негайно! – загримів чужий голос за дверима.

– Господи! Що ж тепер буде?! – зашепотіла перелякана мати.

– Спокійно, – сказав тато, встаючи з ліжка. – Ви нічого не знаєте. Зрозуміли?

Забилося серце в грудях від переляку, аж дихати важко стало. Лежу та прислухаюся. Ось тато відкриває чужим людям двері, вони вриваються до хати, і менші діти починають плакати від страху.

– Засвіти світло! – наказують чужі дядьки.

– А що трапилося? – запитує батько й запалює лампу.

– А то ти не знаєш?!

– Ні.

– І з хати, хочеш сказати, нікуди не виходив?

– Та ні ж бо! Ні.

– А чому ж від буртів до твоєї хати сліди ведуть?

– Цього не може бути! Богом присягаюся! – божиться бідний батько.

Чоловік у засніженому кожусі прискіпливо оглядає татові валянки.

– Кажеш, що з хати не виходив?

– Так.

– А чому ж вони у снігу?

– Не може бути! – стоїть тато на своєму.

– Ти брешеш! – вже кричить чоловік у кожусі під плач переляканих дітей. – На них ще є краплі від талого снігу.

– Так то ж я до вітру надвір виходив!

– До вітру кажеш? Брешеш, сучий потрух! До колгоспного майна руку простягнув? Ось і на кочерзі сира земля видна! Обшукай хату, – наказує він другому чоловікові. –

Знайдемо картоплю, що накрав – довго ще своїх цуценят не побачиш!

Мати не витримує, закриває долонями лице і починає тихенько плакати. «Все, – думаю, – зараз знайдуть мішок з картоплею і заберуть нашого тата до в’язниці».

Почали вони робити обшук, заглядають усюди, а знайти не можуть. А батько стоїть посеред хати, як з хреста знятий. Скаженіють від злості непрохані гості, добре розуміють, що тато тільки-но повернувся з колгоспного поля, а мішок як крізь землю провалився. Все обшукали, аж спітніли, а картоплі не знайшли.

– Знаю, що ти крав, – каже чоловік у кожусі. – Знаю напевне!

– Ви ж самі бачите, що немає в мене картоплі, – каже тато. – Якби ж була, то чи не знайшли б ви її? Шукайте, якщо ваша ласка!

Знову почали чужинці заглядати усюди, а мішка знайти не можуть!

– Іншого разу знайду, тоді не відкрутишся! – кинув непроханий гість зі злом і вийшов з хати, голосно грюкнувши дверима.

Усі з полегшенням зітхнули, перехрестилися, подякували Богові. Ще довго не розмовляли, сиділи тихо та все прислухалися: чи не повернуться? Чи, бува, не підслуховують під вікнами? Першою до тями прийшла Тьотя. Вона взяла в руки лампу, позаглядала у вікна, затягла щільніше фіранки.

– Ти й справді повернувся з порожніми руками? – тихо питає Тьотя батька.

– Ще б пак! Півмішка картопельки роздобув! – майже пошепки каже батько.

– Куди ж ти її приткнув? – дивується мати. – У хаті ген все перерили! Зазирнули у кожну шпарину!

А тато посміхнувся та поліз за піч. Там вгорі були невеличкі пічки, де ми завжди сушили одяг, а внизу, схована за бильцями ліжка, була пічка більшого розміру. Ось туди тато і встиг засунути мішок. Усе обшукали, а туди заглянути не здогадалися. Повеселіли жінки, зраділи діти. Ще б пак! Найближчі дні не будемо голодні!

Картоплю швидко з’їли, і в хаті знову стало сумно – не стало чого їсти. Деякий час їли лушпиння з картоплі, та швидко й того не стало. Полізла мати до скрині, дістала єдину теплу та гарну річ – свою білу вовняну хустку.

– Не треба, – каже батько. – Залиш собі.

– А діти? З голоду будуть пухнути? Зараз треба дітей рятувати, а не про себе думати.

Сів батько на лаву, обхопив у відчаї голову руками. А що поробиш? Пішла Тьотя до міста та й обміняла хустку на відро картоплі.

А в мене почався авітаміноз, на голові стало випадати волосся, і з’явилися три лисини. Вранці, перед школою, мати довго розчісувала мені волосся, намагаючись так заплести кіски, щоб не було видно лисин. А тут ще в школі сказали, що приїхав фотограф зробити світлини відмінників навчання для Дошки Пошани. Вчительці довго прийшлося мене розчісувати, щоб сховати ті мої лисини. Добре, що на світлині не було видно моєї сукні. Вона геть вся вигоріла, а на сідниці була нашита величезна латка іншого кольору.