Небесний народ

Бонзельс Вальдемар

— Це ж як, — здивувалася Уку, — літо на спаді, а жайворонок заспівав?

Збита з пантелику, радісно зачарована ясним співом у ранкових сутінках та страшенно здивована, стара птаха тільки лупала очима та розглядалася довкола. Увесь світ навкруги ожив та заворушився, і цей порух усе наростав. Розгублені та щасливі, створіння дивилися одне на одного. Нараз Уку пригадала собі дещо і хотіла було сказати, одначе не промовила ані слова. Сову переповнили почуття, і вона, немов сп’яніла від радості, прихилилася до стовбура, а з її очей закапали сльози. Нарешті птаха подолала свій жаль, що переповнював серце, і вигукнула схлипуючи:

— Ельф!

Ельфійське дитя!

Сові ніхто не відповів, а після її окрику все замовкло, і тільки пісня жайвора ясно та самотнього дзвеніла, наповнюючи тишу світу, над яким зависло у прозорій синяві небозводу вранішнє світило. Аж тоді всі полегшено зітхнули, позбуваючись залишків страху, бо зрозуміли, що відбувається. Ніхто навіть не глянув туди, де зазвичай любив сидіти добрий дух, бо всі уже знали, що він пішов від них, отримавши нарешті довгоочікувану свободу. Тож мешканці лісової галявини, завмерши, слухали дивовижне чудо пізньої співанки жайвора. Птах, виражаючи вдячність та любов, виконував свою обіцянку ельфові: «Коли повертатимешся додому, я заспіваю тобі».

Розділ вісімнадцятий

ПРОЩАННЯ

Під час подорожі на південь ластівка для короткого відпочинку сідає на липу, і її сповнений жаги мандрівок ясний голос будить в серцях лісовиків примарні уявлення про далеке чужоземне щастя та близьке прощання.

— Багато хто з вас, пташиний народе, в скорім часі покине свої домівки й полетить у теплі краї. Таким бажаю щасливої дороги, а тим, хто залишається, — всього найкращого! — гукнула ластівка. — Я покидаю вас і віддаю себе невидимому вітрові, що понесе мене над глибокими ущелинами, високими горами, далекими долами та мерехтливим морем. Я люблю вітер під своїми крильми. Від нього я знаю, що таке свобода. Свобода — це щастя торкнутися найвищої вершини світу. Летімо зі мною, хто може та хоче! І не переймайтеся ті, хто залишиться й не полетить, хто спатиме в прохолодному спокоєві, усім вам залишаю в снах моє прагнення сягнути далечіні.

Під час моєї подорожі я долечу на півдні до острова у морі, де на скелях під вітром втішаються дикі квіти. Там, у морських бухтах, наповнених смоляним запахом старезних дерев, мимоволі задумуєшся про безсмертя і вічність. Уночі над тим островом виблискують та манять з небозводу розсипи зірок, а до підніжжя його непорушних скель день у день б’ється та клекоче море. Деколи мені навіть здається, що там земля втомилася від людини: у неї змучений та вбогий вигляд. Але під сонячними променями зморшки старих гір випромінюють мудрий усміх.

У цій місцині в жодну пору року не в’яне листя на деревах, вони зеленіють аж до самої смерті. Радість у людей, що там живуть, — нестримна. Під жарким сонцем вони серйозні тільки у сні, скорбота у них виражається меланхолією, а несподівану смерть вони зустрічають без гіркоти у серці. Так, там простіше змиритися зі смертю, бо дріб’язкові думки та непотрібні надії висихають на сонці і змиваються морем. Мене зі страшною силою тягне туди, у м’яку, сповнену тиші блакить, на південь. Прощавайте, зустрінемося знову, коли вертатимусь!

Дзвінко заспівавши, ластівка здійнялася вгору й кинулася у вихор вітру, котрий, зрадівши спорідненій душі, бережно підхопив

її та поніс у височину.

— Та гей, ось хто вміє літати! — захопилася польотом ластівки горихвістка, хоча серед птахів узлісся вона була не одною, хто мав такі ж прагнення, що й ластівка.

Її слова викликали неспокій в помислах лісового птаства, адже з дерев уже почало спадати перше листя!

— Ми, мої любі, зачекаємо на лелеку та полетимо з ним, у разі чого — він завжди підсобить, — обізвалася кропив’янка і ледь настовбурчила пір’ячко, від чого зробилася набагато товстішою та зовсім скуйовдженою.

Ставало вже досить прохолодно, особливо в ті сонячні дні, коли зранку, в абсолютній тиші починає клубочитися білими пасмами туман. А потім під сонячними променями туман танув, і повітря знову робилося таким чистим і прозорим, що було добре чути голоси селян, які працювали ген-ген на полях. Видавалося, що ця чистота скорочувала віддаль, бо вночі зорі ніби наближалися до землі.

Ось в лісовій траві на галявині з’явилися уже ніжні квіточки підмаренника, мовби однієї ночі їх насіяв якийсь весняний ангел, що з невідомої причини чомусь запізнився. Своїм блідим кольором цвіт підмаренника наганяв сум, тож квіти вікували недовго. В обідню пору, коли надворі відчутно тепліло, ще прилітали часами жуки та бджоли. Їх поодиноке гудіння вчувалося доволі виразно, та бриніло якось стурбовано, проте ніхто з квітів їх уже більше до себе не кликав.

З кожним днем ставало все тихіше, миші вже почали затуляти входи до своїх нірок-осель. Уку приготувала все для зимового сну, білочка Лі також збирала похапцем запаси на зиму. Адже погожі дні вже ставали рідкістю і зимові холоди були не за горами! Лі добре знала, що зимові прогулянки по соснових кронах наганяють ще більший апетит. Уся звірина дрібнота навперебій шукала собі теплий прихисток на землі. Для цієї справи годилися також і сховки в дуплах дерев або ж глибоко під зів’ялим листям. Галявина все більше та більше пустішала і тихішала. Кущі на узліссі шелестіли, приймаючи на себе вечірній вітер, і вітали його піснею:

Ти ллєшся, мов світло, Ширяєш в безодні. Ти — наша надія, Відрада Господня. З небес нам приносиш Щедроти і ласку — Тим наше життя Обертаєш на казку.

Ясна свобода осені барвисто вимальовувала вінком зів’ялого листя сутність згасання-смерті. На душі тих, хто готувався відійти у зиму, ставало спокійно та скорботно. Разом з шатами-листям з дерев спадали, ідучи в непам’ять, спогади про незначне, дрібне та скороминуще. Дерева повертали землі те, що вона їм дала, а вітер висвистував з небес і безперешкодно проникав у їхні душі.

Коли відлетіли птахи і зів’яла остання квітка, прийшов туман. В його прохолодній молочно-сірій пелені золотисто кружляло, спадаючи додолу разом з краплями, зів’яле листя старої липи і вкривало собою виляглі та засохлі рослини, ягоди і трави. І ось за кілька днів сонце вже світило на барвисте переплетення жовтих, бурих та пурпурових відтінків, у якому, граючись, шелестів вихорами пустун вітер.

— А було колись по-іншому. Ми цвіли і плодоносили, а тепер минули наші дні. Хіба не так? — сумно усміхаючись, запитували рослини.