Неоднаковими стежками

Нечуй-Левицький Іван Семенович

–  Ні кри­шеч­ки! Мені навіть бу­ло приємно го­ду­ва­ти та на­пу­вать ті во­ро­ни­нят­ка, бо я люб­лю дітво­ру.

–  Моя прес­та­рез­на ба­бу­ся все си­дить та пле­те вов­няні ку­фаєчки для підки­ну­тих знайд в «Яслах». Та оце й до ме­не при­че­пи­лась, щоб і я ста­ла до тієї ро­бо­ти, не­на­че й мені вже йде восьмий де­ся­ток років, - про­мо­ви­ла Мар­ко­вицька й за­ре­го­та­лась на всю світли­цю.

–  Ну, я не порп­ля­лась би в тих ба­вов­ня­них чи вов­ня­них ку­фаєчках. Я не маю ніякісінько­го по­тя­гу до та­кої праці. Як­би до чо­го іншо­го, то я б ста­ла з ве­ли­кою охо­тою. Це бабська, ста­ре­ча ро­бо­та,

а я ще не по­чу­ваю се­бе ба­бою, - жар­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

Мова зай­шла про ар­тистів, про їх ви­хо­ди на сцені й гран­ня. Ця ба­лач­ка за­тяг­лась дов­генько. Ма­линкінові не спо­до­ба­лись провінціальні ар­тис­ти, і він гу­див, навіть га­нив без це­ре­монії суспіль усіх. Ме­ла­ся слу­ха­ла й ми­лу­ва­лась ним і йо­го гуч­ним го­ло­сом.

–  Ну та й ве­ред­ливі ж ви!
– бурк­ну­ла Ме­ла­ся.

–  Такий він дос­то­ту, які бу­ли обид­ва мої чо­ловіки, що я му­си­ла ки­нуться навтіка­ча од їх обох, - ска­за­ла Мар­ко­вицька, до­пи­ва­ючи хап­ком чай, бо ха­па­лась до­до­му, щоб не по­тур­бу­вать своєї ба­бусі.

Гості ви­пи­ли чай і ста­ли про­щаться.

–  Не за­бу­вай­те ж ме­не й одвідуй­те як мож­на частіше!
– зап­ро­шу­ва­ла Ме­ла­ся Ма­ру­сю, а ще більше кра­су­ня Ма­линкіна, вхо­пив­ши йо­го міцну ру­ку в свої обидві пухкі до­лоні.

–  Спасибі вам! Одвідаємо, ко­ли бу­де­мо живі, - од­повів Ма­линкін, не пус­ка­ючи Ме­ла­си­них ру­чок з своїх міцних жи­ла­вих рук.

І Ме­ла­ся по­чу­ти­ла, що од йо­го рук щось ніби побігло по її нер­вах, приємне, пе­ку­че, дійшло до сер­ця, не­на­че за­лос­ко­та­ло й в од­ну мить опа­ну­ва­ло її ду­шу, опа­ну­ва­ло її усю, чо­го ще ніко­ли за її жи­вот­тя не трап­ля­лось з нею. Гості вий­шли з по­коїв, і в по­ко­ях од­ра­зу ста­ло ти­хо.

Німкеня гу­вер­нант­ка пішла до своєї кімна­ти й не­за­ба­ром зах­роп­ла. Ме­ла­ся пос­та­ви­ла лам­пу на сто­ли­ку ко­ло ліжка, при­ляг­ла, спер­шись ліктем на по­душ­ку, й не­на­че пірну­ла в згад­ки уся­ких ви­падків то­го ве­чо­ра. Дум­ки її не­са­мохіть блу­ка­ли десь в те­атрі по ло­жах, за­зи­ра­ли на сце­ну, прос­ту­ва­ли до фойє, то пе­реліта­ли в її жит­ло, не­на­че сіда­ли ластівка­ми за стіл по­руч з мо­ло­дим кра­су­нем. І всі ви­пад­ки то­го приємно­го ве­чо­ра, мов згу­ки го­лосні й дзвінкі десь ніби ли­лись з сце­ни, чи з на­тов­пу, чи од чу­до­во­го Ма­лин­чи­но­го го­ло­су - і злу­чи­лись до­ку­пи в один чу­до­вий акорд, в кот­ро­му все дзвеніла од­на най­го­лосніша стру­на, один який­сь со­лод­кий гук. Ме­ла­ся впізна­ва­ла той гук: то був низький, але дзвінкий го­лос гар­но­го Ма­линкіна.

«Якого б щас­тя я заз­на­ла, як­би цей кра­сунь був моїм чо­ловіком! З ним і ота сільська глу­ши­на бу­ла б для ме­не справ­дешнім раєм. Яка Ліда щас­ли­ва, що спа­ру­ва­лась з ми­лим! І я бу­ла б лад­на йти з цим кра­су­нем хоч би й на край світу, знех­ту­ва­ла б і людським по­го­во­ром, і батьківською за­бо­ро­ною, і уся­ки­ми дур­ни­ми зви­ча­ями, аби тільки жи­ти з ним укупі, ми­лу­ва­тись та ко­хаться», - ду­ма­ла Ме­ла­ся, пох­ню­пив­ши го­ло­ву з важ­ким вінком кіс на об­важнілій од ду­мок го­лові.

І її дум­ки знов за­во­ру­ши­лись, по­тяг­лись не­са­мохіть од­на за однією, як ка­чеч­ки ря­доч­ком на ле­геньких хви­лях на ста­воч­ку. Знов ви­ник­ли пе­ред нею сце­ни та кар­ти­ни ми­нув­ше­го ве­чо­ра: то ви­ни­ка­ло яс­не фойє з ве­се­лим на­тов­пом, то яр­кий світ на сцені ніби блис­нув і згас,

то яс­но ви­ри­на­ла з на­тов­пу Мар­ко­вицька, мов жи­ва. То знов ніби ся­ла пе­ред нею сце­на, не­на­че яс­на пля­ма на гальовині се­ред лісу, освітле­на влітку га­ря­чим промінням сон­ця. А на сцені на од­ну мить ви­ник­ла, ніби з-під землі, пиш­на кра­су­не­ва пос­тать, не­на­че Мефісто­фе­ле­ва пос­тать ви­со­ву­ва­лась з-під спо­ду по­мос­та. Кра­сунь ви­ни­кав, уб­ра­ний в ста­ро­давнє лис­ню­че ли­царське уб­ран­ня, ніби Фа­уст, але кра­щий і пишніший од зо­ло­та й срібла на йо­го уб­ранні.

Думки йшли на­зах­ват од­на за однією, лізли нас­тир­ли­во, знов пе­реліта­ли в її світли­цю. І во­на ніби вже ба­чи­ла ми­ло­го край сто­лу, як жи­во­го. Bo­на ми­лу­ва­лась йо­го ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми, ніби чу­ла йо­го приємний му­зич­ний го­лос, м'який, мов шовк.

Сон не брав Ме­ласі. Во­на по­чу­ва­ла, що ко­хан­ня роз­го­рюється в її серці, роз­гор­тається швид­ко, не­на­че май­ська півонія роз­пу­кується од­ра­зу за од­ну нічну до­бу. Ме­ла­ся навіть по­чу­ва­ла, як роз­жев­рюється та іскра в серці та все дуж­чає та більшає.

«А мо­же, цей кра­сунь приз­на­че­ний мені спо­конвіку не­пос­те­реж­ни­ми си­ла­ми на­ту­ри, як ка­зав Яків Ула­се­вич. Мо­же, аж оце те­пер нас­тав мій час, ко­ли я стик­ну­лась з при­суд­же­ним мені до­лею ми­лим ніби ви­пад­ком… - май­ну­ла дум­ка в Ме­ласі.
– Я ж лібе­рал­ка, і, на мій пог­ляд, сер­це по­вин­но бу­ти вольне, по­вин­но ко­хать, ко­го схо­че і як схо­че. Тре­ба бу­ти на­по­го­тові…»

І Ме­ла­ся схо­пи­ла­ся, ки­ну­лась до сто­ли­ка шу­кать па­пе­ру. Во­на бу­ла лад­на за­раз на­пи­са­ти до сво­го чо­ловіка лист, що во­на зли­га­лась з ним, пев­но, од якоїсь по­мил­ки і далі не стер­пить тієї суп­ря­ги, в котрій во­на спряг­ла­ся з ним сли­ве не­доб­рохіть на своє без­та­лан­ня та без­го­лов'я, і хо­че роз'єднаться з ним за­раз, та­ки за­раз…

«Але ж чи схо­че цей кра­сунь поб­раться зо мною? Чи од ме­не ж за­ле­житься по­чи­нан­ня цієї спра­ви, цієї дов­гої тя­га­ни­ни?»

В Ме­ласі ви­па­ло пе­ро з пуч­ки. Во­на важ­ко зітхну­ла, роз­дяг­лась, по­хап­цем ски­да­ючи оде­жу, не­на­че сми­ка­ла її з се­бе од злості. Дмух­нув­ши на світло, во­на впа­ла на ліжко й за­ку­та­лась в ук­ри­ва­ло з го­ло­вою. Якісь ясні пишні сце­ни знов за­ми­готіли пе­ред її очи­ма, знов за­гув ніби який­сь акорд, знов по­чув­ся низький гомін ти­хо­го ни­зо­во­го ба­су. І во­на нез­чу­лась, як зас­ну­ла.

Другого дня Ме­ла­ся про­ки­ну­лась з та­ким радісним по­чу­ван­ням на серці, яко­го во­на ще ніко­ли не заз­на­ва­ла в житті. Мрії радісні, ніби зо­лоті, ви­ли­ся роєм. Їй бу­ло ве­се­ло, навіть за­ма­ну­лось співа­ти. Во­на по­ход­жа­ла після чаю по гор­ни­цях і му­ги­ка­ла мод­ний ро­манс, ніби мо­ло­деньке дівча. Приб­рав­шись зго­дом, во­на ще за­рані побігла до Мар­ко­вицької. Їй спа­ло на дум­ку піти до неї на вивідки, роз­пи­тать за Ма­линкіна, в котрій го­дині він ви­хо­де з кан­це­лярії, на якій ву­лиці йо­го жит­ло. Та в неї ще й досі свербів язик од ми­нув­шо­го приємно­го ве­чо­ра, а в серці по­чу­вав­ся який­сь лос­кот. Їй за­ма­ну­лось ще хоч тро­хи по­ба­ла­кать про вчо­рашній вечір і за­ба­жа­лось стріну­тись з кра­су­нем, та хоч по­чу­ти йо­го го­лос, хоч зир­нуть на­зир­ком двічі-тричі на йо­го і вдо­во­ли­ти не­на­че пе­ку­чу жа­гу влітку кри­ниш­ною по­го­жою во­дою.