Нестерпна легкість буття
Шрифт:
Спершу він опинився в сільській лікарні, десь кілометрів за вісімдесят від Праги. Добирався туди щодня поїздом і повертався смертельно стомленим. Через рік йому пощастило знайти місце вигідніше, хоч і другорядніше, у приміській амбулаторії. Тут він уже не міг займатися хірургією і практикував як лікар-терапевт. Прийомна завжди була переповнена пацієнтами, тому кожному з них він міг присвятити не більше п’яти хвилин; він прописував їм аспірин, виписував лікарняні листки працюючим і посилав на обстеження до спеціалістів. Він уже
Одного разу в кінці прийому до нього зайшов чоловік років п’ятдесяти; помірна повнота надавала йому поважності. Він відрекомендувався співробітником міністерства внутрішніх справ і запросив Томаша до шинку навпроти.
Чоловік із міністерства внутрішніх справ усміхнувся:
— Коли б щось сталося, вам досить послатися на мене, — і подав Томашеві свою візитну картку, де було його прізвище (звісно, вигадане) і міністерський номер телефону.
Потім він довго розводився про те, як він цінує Томаша. Мовляв, усі в його міністерстві жалкують, що хірург такого масштабу мусить прописувати у приміській амбулаторії аспірин. У такий спосіб він давав зрозуміти, що органи, хоч про це і не говориться вголос, не згодні з надто жорстокими методами, якими фахівців виганяють з їхніх робочих місць.
Томаша вже давно ніхто не хвалив, тож він уважно слухав цього гладуна й дивувався, як точно і з усіма подробицями той поінформований про його професійні достоїнства. Яка ж людина беззахисна проти лестощів! Томаш не міг устояти й не сприймати серйозно слів чоловіка з міністерства.
Але причиною цього було не тільки самолюбство. До цього спричинилася ще й недосвідченість. Коли ви сидите віч-на-віч із кимось, хто люб’язний, чемний, ввічливий, дуже важко весь час усвідомлювати, що в тому, що він говорить, немає ніякої правди, немає нічого щирого. Недовіра (постійна і систематична, без тіні вагання) вимагає величезних зусиль, а також тренування, тобто частих поліцейських допитів. Такого тренування Томашеві бракувало.
Чоловік із міністерства вів далі:
— Ми знаємо, пане докторе, що в Цюріху у вас було блискуче становище. І ми дуже цінуємо, що ви повернулися. З вашого боку це був благородний вчинок. Ви знали, що ваше місце тут. — І потім додав, ніби докоряючи Томашеві: — Але ваше місце за операційним столом!
— Я згоден із вами, — мовив Томаш.
Запала коротка пауза, після якої чоловік із міністерства сказав смутним голосом:
— І все-таки скажіть мені, пане докторе, ви справді гадаєте, що комуністам слід виколювати очі? Чи не здається вам дивним, що це кажете саме ви, той, хто стільком людям повернув здоров’я?
— Це чистісінька дурниця, — захищався Томаш. — Прочитайте уважно, що я написав.
— Я читав, — сказав чоловік з міністерства внутрішніх справ, і голос його звучав дедалі сумніше.
— Коли б ви прочитали весь текст, таким, як я його написав, вам би таке не спало на думку. Він вийшов трохи скороченим.
— Як це? — насторожив вуха чоловік із міністерства. — Вони опублікували ваш текст не в тому вигляді як ви його написали?
— Його скоротили.
—
— Приблизно на третину.
Чоловік із міністерства, здавалося, був щиро засмучений.
— З їхнього боку це була, звичайно, нечесна гра.
Томаш знизав плечима.
— Ви повинні були протестувати! Вимагати негайного виправлення тексту!
— Невдовзі після того прийшли росіяни. У нас у всіх з’явились інші турботи, — сказав Томаш.
— Чому люди мають про вас думати, що ви, лікар, хочете, щоб людей хтось осліплював?
— Знаєте, ця моя статейка була надрукована десь аж у кінці журналу, серед листів. Ніхто її навіть не помітив. Хіба що російське посольство, якому вона прийшлась до речі.
— Е ні, пане докторе! Я сам розмовляв з багатьма людьми, які обговорювали вашу статтю і дивувались, як ви таке могли написати. Але тепер, коли ви мені пояснили, що стаття вийшла в іншому вигляді, аніж ви її написали, я дещо побачив в іншому світлі. Це вони запропонували вам її написати?
— Ні, — сказав Томаш, — я сам її послав їм.
— Ви знайомі з цими людьми?
— З якими?
— Тими, що надрукували вашу статтю.
— Ні.
— Ви ніколи з ними не розмовляли?
— Одного разу вони викликали мене в редакцію.
— Навіщо?
— З приводу статті.
— І з ким ви розмовляли?
— З якимсь редактором.
— Як його прізвище?
Лише тепер Томаш збагнув, що його допитують. Він раптом уявив собі, що може наразити когось на небезпеку. Він знав, звичайно, ім’я редактора, але заперечив: — Ні, я не знаю.
— Але ж, пане докторе, — сказав працівник міністерства тоном, сповненим обурення від Томашевої нещирості, — все ж таки він відрекомендувався вам!
Хіба не трагікомічно, що саме наше добре виховання стало союзником таємної поліції. Ми не вміємо брехати. Імператив «кажи правду!», який з дитинства нам прищеплювали тато й мама, спрацьовує так автоматично, що ми соромимося за свою брехню навіть перед поліцейським, який допитує нас. Для нас куди простіше сперечатися з ним, ображати його (що, до речі, не має аніякісінького сенсу), аніж брехати йому в очі (хоча тільки це ми й повинні робити).
Коли чоловік з міністерства дорікнув йому за нещирість, Томаш відчув себе ніби винуватим; йому довелося подолати якийсь внутрішній бар’єр, аби й далі стояти на своїй брехні: — Може, він і відрекомендувався мені, — сказав Томаш, — та оскільки його ім’я нічого мені не говорило, я одразу ж забув його.
— Який він на вигляд?
Редактор, котрий тоді розмовляв з ним, був невисокий на зріст і мав коротко підстрижене йоржиком світле волосся. Томаш постарався наділити його зовсім протилежними рисами: — Високий на зріст. З довгим чорним волоссям.
— Ясно, — сказав чоловік з міністерства, — і з великою бородою.
— Саме так, — потвердив Томаш.
— Сутулий.
— Так, так, — іще раз погодився Томаш і зрозумів, що саме тепер чоловік з міністерства установив, про кого йдеться. Томаш не тільки доніс на якогось бідолашного редактора, але його донос іще й фальшивий.