Нестерпна легкість буття
Шрифт:
Він добре знає, що батько ніколи не сказав би таких слів про своє життя.
Але він певен, що епітафія точно передає те, чого батько прагнув. Царство Боже на землі означає справедливість. Томаш мріяв про світ, де панувала б справедливість. Хіба Шимон не має права визначити життя батька своїм власним словником? Адже це вічне право всіх близьких покійного!
Повернення після довгого блукання — написано на пам’ятнику над могилою Франца. Епітафію можна тлумачити як релігійний символ: блукання в земній юдолі, повернення в обійми Божі. Але утаємничені знають, що фраза водночас має і свій, цілком світський смисл. Втім, Марі-Клод говорить про це щодня:
Франц, дорогий, добрий Франц,
Що лишилося від людей, які помирали в Камбоджі?
Одна велика фотографія американської актриси, яка тримає на руках жовту дитину.
Що лишилося від Томаша?
Епітафія: Він хотів Царства Божого на землі.
Що лишилося від Бетховена?
Похмурий, з неправдоподібною гривою чоловік, що вимовляє глухим голосом: «Es muss sein!»
Що лишилося від Франца?
Епітафія: Повернення після довгого блукання.
І так далі, і так далі. Перше ніж настане повне забуття, нас обернуть на кіч. Кіч — пересадочна станція поміж буттям і непам’яттю.
ЧАСТИНА СЬОМА
УСМІШКА КАРЕНІНА
Із вікна видно було косогір, зарослий кривими тілами яблунь. Над косогором ліс закривав горизонт, і крива лінія пагорбів тяглася в далину. Надвечір, коли на блідому небі появлявся білий місяць, Тереза виходила на поріг. Місяць, що висів на ще не стемнілому небі, нагадував їй лампу, яку забули вранці погасити і яка цілий день світилася в кімнаті мертвих.
Криві яблуні росли на косогорі, і жодна з них не могла зрушити з місця, куди вросла корінням, так само як Тереза і Томаш уже ніколи не зможуть покинути це село. Вони продали машину, телевізор, радіоприймач, щоб купити тут невеликий будиночок із садком у селянина, який переселявся до міста.
Життя в селі було єдиною можливістю втечі: тут завжди не вистачало людей і житла було досить. І ні в кого не було бажання порпатися в політичному минулому тих, хто ладен був піти працювати в поле або в ліс, і ніхто їм не заздрив.
Тереза була щаслива, що вони покинули місто з п’яними відвідувачами бару і з невідомими жінками, які лишали на Томашевому волоссі запах свого лона. Поліція більше не цікавилася ними, а епізод з інженером переплівся у неї в єдине ціле зі сценою в Петршіні, тож вона майже не розрізняла, де сон, а де дійсність. (Втім, чи був інженер справді на службі у таємної поліції? Може, був, а може, й ні. Чоловіки, які користуються для зустрічей чужими квартирами і не люблять займатися любов’ю з тією самою жінкою більше одного разу, не така вже й рідкість.)
Отже, Тереза була щаслива, вона відчувала, що нарешті досягла мети: вони з Томашем разом і вони самі. Самі? Я повинен висловитися точніше: «самі» означало те, що вони перервали будь-які зв’язки зі своїми колишніми друзями і знайомими. Вони перерізали своє життя, ніби це був шматок стрічки. Проте вони почувалися добре в товаристві селян, з якими разом працювали і час
Того дня, коли в курортному містечку з російськими назвами вулиць Тереза впізнала голову місцевого кооперативу, вона несподівано виявила в собі образ села, сформований читанням книжок або її предками: це був світ соборності, з однією великою родиною, пов’язаною спільними інтересами і звичаями: щонеділі служба Божа в церкві, корчма, куди сходяться чоловіки без жінок, і зала в тій же корчмі, де щосуботи грає оркестрик і все село танцює.
Але при комунізмі село вже аж ніяк не схоже на цей стародавній образ. Церква була в сусідньому селі, і ніхто туди не ходив, корчми стали конторами, чоловікам ніде було збиратися, щоб випити пива, молоді не мали де танцювати. Відзначати церковні свята заборонялося, державними — ніхто не цікавився. Кінотеатр був у місті, за двадцять кілометрів від села. І ось після робочого дня, коли люди весело перегукувались і теревенили у хвилини відпочинку, вони замикались у чотирьох стінах своїх будиночків із сучасними меблями, од яких віяло, немов протягом, несмаком, і дивились у світляні екрани телевізорів. Вони вже не запрошували одне одного в гості, хіба що забігали на кілька слів до сусіда перед вечерею. Всі мріяли про одне — виїхати до міста. Село не пропонувало їм нічого, — бодай трохи подібного до цікавого життя.
І, мабуть, саме тому, що в селі ніхто не хотів лишатися назавжди, держава втратила над ним владу. Хлібороб, якому вже не належить земля і він лише робітник, що обробляє поле, не дорожить ні рідним краєм, ні своєю роботою, йому нічого втрачати, нема чого боятися. Втім, завдяки цій байдужості, село зберегло значну самостійність і свободу. Голова тутешнього кооперативу не був чужаком, призначеним згори (як це буває з директорами в містах), його обрали селяни, він був один із них.
Оскільки всі хотіли покинути село, Тереза і Томаш опинились у винятковому становищі: вони приїхали сюди з власної волі. І якщо селяни користалися будь-якою можливістю, щоб хоч на день з’їздити до якогось сусіднього міста, Тереза і Томаш нічого більше не прагнули, були задоволені тим, що мали, і тому незабаром знали односельців краще, аніж вони знали одне одного.
Найбільше заприятелювали вони з головою кооперативу. Він мав дружину, четверо дітей і порося, яке так муштрував, ніби то був пес. Звали порося Мефісто, і було воно гордістю і забавкою всього села. Чистеньке і рожеве, воно виконувало команди господаря, тупцяючи на своїх копитцях, ніби жінка з товстими литками на високих підборах.
Побачивши Мефісто вперше, Каренін розхвилювався, довго крутився довколо нього і обнюхував. Але скоро подружився з ним і віддавав йому перевагу перед сільськими псами, до яких ставився з презирством: прив’язані біля своїх будок, вони тільки по-дурному гавкали, невпинно і без усякого приводу. Каренін як належить оцінив таку рідкісну істоту, і я міг би навіть сказати, що своєю дружбою з поросям він дуже дорожив.
Голова кооперативу був радий, що зміг допомогти своєму колишньому хірургові, та водночас засмучувався тим, що не може нічого більше зробити для нього. Томаш став водієм вантажівки, якою розвозив на поля хліборобів та сільськогосподарський інвентар.
Кооператив мав чотири великі корівники й невеликий хлів із сорока телицями. Терезі було доручено доглядати їх і двічі на день виганяти на пасовисько. Оскільки ближчі й доступніші луки були відведені для косовиці, Терезі доводилося ходити з чередою на околичні пагорби. Телиці поступово випасали траву на віддалених пасовиськах, і Тереза обійшла з ними за рік усі околиці. І як колись у своєму невеликому містечку, вона завжди брала з собою якусь книжку, на луках розгортала її і читала.