Нетопир

Щось було не до шмиги.

Службовка паспортного контролю широко посміхнулася:

— How are you, mate? [1]

— I’m fine, [2] — збрехав Харрі Холе. Тридцять годин тому він вилетів з Осло, зробив пересадку в Лондоні, потім ще одну в Бахрейні й останні години провів на цьому клятому сидінні перед запасним виходом. З міркувань безпеки йому довелося всю дорогу

до Сінгапура сидіти у вкрай неприродній позі, і він лише дивом не звихнув собі хребта.

Жінка за столом припинила посміхатися і тепер з неабияким інтересом вивчала його паспорт. Що її так зацікавило — фотографія чи почерк, — сказати було важко.

— Business? [3]

Раніше Харрі Холе гадав, що митні офіцери в усьому світі з увічливості додають «сер», але потім він прочитав, що подібні формальності в Австралії великого поширення не набули. Ну й добре. Харрі не так часто подорожував і снобом не був. Усе, що йому потрібно зараз, — це готельний номер і ліжко, і що швидше, то краще.

— Yes. — Харрі затарабанив пальцями по столу.

Нараз губи її скривилися, а в голосі почулися верескливі нотки:

— Why is'nt there a visa in your passport, Sir? [4]

Серце його підскочило, ніби передчуваючи катастрофу. Може, слово «сер» тут використовують, лише коли ситуація загострюється?

— Sorry, I forgot, [5] — промимрив Харрі, гарячково порпаючись у внутрішніх кишенях. І чому спеціальні візи не проставляють у паспорті, як звичайні? Харрі почув, як у когось у черзі за ним задзумів мобільний. Він знав, що це його сусід по літаку. В того ще під час польоту раз у раз лунала одна й та сама мелодія. Ну чому він такий дурень, ніколи не може запам’ятати, в яку кишеню кладе речі? Було тепло, хоча настав вечір — за кілька хвилин десята. У Харрі засвербіло в потилиці.

Нарешті документ знайшовся, і Харрі поклав його на стіл.

— Police officer, are you? [6] — Жінка відірвала погляд од візи і пильно поглянула на нього. Її обличчя набуло колишнього виразу. — Сподіваюсь, у нас не вбили яких-небудь норвезьких блондинок. — Вона голосно розсміялася і поставила на візу штамп.

— Well, just one, [7] — відповів Харрі Холе.

Зал чекання був напханий представниками туристичних компаній та водіями, і кожен тримав над собою табличку з чиїмсь ім’ям, але свого Харрі не надибав. Він уже був надумався

взяти таксі, як раптом побачив чорношкірого чоловіка у світлих джинсах і гавайській сорочці. У нього був надзвичайно широкий ніс і темне кучеряве волосся. Розчищаючи собі шлях між табличками, він ішов прямо до Харрі.

— Гадаю, ви — містер Ховлі? — з переможним виглядом запитав він.

Харрі Холе второпав не відразу. Він уже налаштувався перший час в Австралії поправляти тих, хто читатиме його прізвище як «Ховл» — «дірка». Але варіанта «містер Ховлі» — «пан Святоха» — він аж ніяк не чекав.

— Ендрю Кенсинґтон, — з усмішкою назвався чоловік і немов кліщами стиснув долоню Харрі своїм ручиськом. — Ласкаво просимо у Сідней, сподіваюся, вам сподобався політ. — Його казенно-привітний голос звучав відлунням слів, двадцять хвилин тому промовлених стюардесою.

Чоловік узяв пошарпану валізу Харрі і не оглядаючись пішов до виходу. Харрі попрямував за ним.

— Ви із сіднейської поліції? — завів розмову Харрі.

— Так, друже. Бережися!

Двері шваркнули Харрі прямо по носові, так що в очах закрутилися сльози. Гарний початок для низькопробної комедії! Норвежець помацав ніс і вилаявся рідною мовою. Кенсинґтон поглянув на нього співчутливо.

— Капосні тут двері, еге ж? — сказав він.

Харрі змовчав. Він не знав, як в Австралії відповідають на подібні запитання.

На стоянці Кенсинґтон відкрив багажник маленької, бувалої «тойоти» й акуратно поклав туди валізу.

— Хочеш сісти за кермо? — здивувався він.

І тут Харрі збагнув, що він стоїть біля дверей водія. Виходить, в Австралії лівобічний рух. Друге переднє сидіння було захаращене папером, касетами та іншим мотлохом, і Харрі вирішив розміститись позаду.

— Ви, мабуть, абориген? — запитав Харрі, коли вони виїхали на шосе.

— Я бачу, тебе не проведеш. — Кенсинґтон кинув погляд у дзеркало.

— У Норвегії ми називаємо вас «австралійськими неграми».

Кенсинґтон ще раз скинув оком у дзеркало.

— Невже?

Харрі відчув себе ніяково.

— Е-е, я просто хотів сказати, що ваші предки, схоже, не з тих англійських каторжан, яких привезли сюди двісті років тому. — Харрі сподівався, що хоч якісь знання з історії країни стануть йому за виправдання.

— Це так, Ховлі, мої предки приїхали трішечки раніше. Чотири тисячі років тому, якщо бути точним. — Кенсинґтон поглянув у дзеркало, і Харрі пообіцяв собі не патякати зайвого.

— Ясно. Можеш називати мене Харрі.

— Добре, Харрі. А мене можеш звати Ендрю.

Всю дорогу Ендрю теревенив не вгаваючи. Довізши Харрі до Кінґз-Крос, він тут же повідомив, що цей район славиться проституцією, наркоманією та іншими темними ділами. Кожен другий публічний скандал у місті так чи інакше пов’язаний з готелем або нічним клубом, розташованими на цьому клаптику землі завбільшки із квадратний кілометр.

— Ось ми і приїхали, — раптом закінчив Ендрю. Він під’їхав до краю хідника, вискочив з машини й дістав з багажника валізу Харрі.

— До завтра, — кинув Ендрю наостанку і покотив у своїй чортопхайці. Харрі опинився перед крикливою вивіскою «Готель Кресент», спина у нього затерпла, добовий ритм збився, і в цьому місті, де населення було не менше, ніж у всій Норвегії, він почувався страшенно самотнім. Поряд з назвою готелю стояли три зірочки. Поліцейське начальство в Осло не дуже піклувалося про зручності для своїх підлеглих. Але, врешті-решт, усе не так погано. Тут мають бути знижки для державних службовців і мешканців найменших номерів, подумав Харрі.