Невидимець
Шрифт:
— Не пускайте його! — кричав велетень грабар із закривавленим заступом у руці. — Він прикидається.
— Ні, він не прикидається, — сказав доктор, обережно підіймаючи одне коліно. — Та й я триматиму його.
Кемпове обличчя, все в синцях, починало вже червоніти. Говорив він неясно, бо з губи в нього юшила кров. Пустивши одну руку Невидимця, він обмацував йому обличчя.
— Рот весь у крові, — сказав Кемп, а тоді скрикнув: — Боже милий!
Він схопився на ноги, а потім знову став навколішки поруч Невидимого. Навколо штовхались і тислися ближче, чути було тупіт ніг новоприбулих,
— Він не дихає, — заявив він. — Я не чую його серця. Його бік… А-а-а!
Якась стара жінка, протиснувшись під рукою здоровенного грабаря, скрикнула різко.
І глянувши туди за її пальцем, всі побачили обриси прозорої руки, що безсило лежала на землі. Вона була і наче скляна, на пій можна було розрізнити артерії, вени, нерви й кістки. У них на очах рука ставала темнішою й непрозорішою.
— Ого! — скрикнув констебль. — А ось і ноги видніють.
Отак поволі, починаючи від рук та ніг і далі до життєвих центрів організму, ішов цей процес набування тілом видимості. Подібне це було до того, як повільно шириться дія отрути. Спершу показувались маленькі біласті вени, що накреслювали сірий силует тої чи іншої частини тіла, потім тьмяні кістки та плетиво артерій, потім м’язи та шкіра. Спочатку вони здавалися туманними, а далі темніли й густішали. Можна було вже бачити його розбиті плечі та груди і невиразний обрис змарнілого, понівеченого обличчя.
Коли ж нарешті юрба розступилась і Кемп зміг випростатись, перед ним на землі лежало голе, жалюгідне, побите й покалічене тіло чоловіка років тридцяти. Його волосся й брови були білі — не сиві од віку, а білі білістю альбіноса. Кулаки його були стулені, очі широко розплющені, на обличчі лежав вираз гніву та розпуки.
— Закрийте йому обличчя! — скрикнув якийсь чоловік. — На бога, закрийте йому обличчя!
Хтось приніс простирадло з “Веселих крикетистів”; вкривши ним тіло, його внесли до заїзду.
І там, на вбогому ліжку, в погано освітленій і без смаку вмебльованій спальні, оточений юрбою темного, збудженого народу, побитий і поранений, зраджений і безжально зацькований, лежав Гріффін — перший з людей, що спромігся стати невидимим, Гріффін — найталановитіший фізик у світі. Так у безмежних муках скінчилось його дивне і жахливе життя.
ЕПІЛОГ
Так закінчується історія цього дивного й злісного експерименту Невидимця. А якщо ви схочете дізнатися про нього більше, то завітайте до маленького заїзду поблизу Порт-Стоу й побалакайте з господарем. Замість вивіски — над дверима заїзду прибито дошку, на якій намальовано капелюха та черевики, назва заїзду — та сама, що й назва цього роману. Власник заїзду — огрядний коротун з довгим округлим носом, цупким волоссям і червоними плямами на обличчі. Не поскупіться на питво, і він не поскупиться розповісти вам про все, що трапилося з ним після змальованих вище подій, і про те, як суд намагався “вициганити в нього” знайдені при ньому скарби.
— Вони, не могли встановити, кому належать ті гроші, — каже він. —
Коли ви побажаєте враз перепинити потік його спогадів, вам завжди буде легко зробити це, спитавши, чи не було вплутано тут рукописні книги. Він відповість “так” і заходиться пояснювати, що всі думають, ніби вони в нього. Але, далебі, він їх не має. “Невидимець, мовляв, забрав їх у мене і сховав десь, коли я втік од нього й прибіг до Порт-Стоу. Це містер Кемп втовкмачує людям у голову, ніби вони в мене”.
Потім він впадає в задуму, крадькома стежить за вами, нервово переставляє склянки і, нарешті, виходить з бару.
Він — неодружений, у нього завжди були звички нежонатого, і в будинку нема жодної жінки. Зовнішню частину свого одягу він застібає ґудзиками — становище вимагає! — але інтимніші деталі туалету, як шлейки, скажімо, — він і досі скріплює мотузочками. У своєму ділі не дуже винахідливий, але вельми дбає про респектабельність. Рухи його — повільні, і він усе любить мізкувати. В містечку він має репутацію людини мудрої, його поважають за ощадність, а знанням доріг на півдні Англії він побив би кожного.
Щонеділі вранці, коли його заклад зачинено для зовнішнього світу, і щовечора після десятої він іде до вітальні при заїзді й бере з собою склянку злегка розведеного водою джину. Поставивши склянку, він замикає двері, оглядає штори й навіть зазирає під стіл. Потім, упевнившись у своїй самотності, він відмикає буфет і шухляду в ньому, витягає звідти три томи в коричневих шкіряних палітурках і врочисто кладе їх на середину стола. Палітурки побиті негодами й позеленілі від плісняви, бо їм довелось якось перебувати в канаві, а деякі сторінки порозмивала брудна вода. Власник заїзду сідає в крісло, повільно натоптує тютюном довгу глиняну люльку й довго їсть очима книжки. Тоді присуває до себе одну з них і починає вивчати її, гортаючи стотинки то вперед, то назад. Брови його насуплені, губи через силу ворушаться.
Шість, маленьке два вгорі, хрест і якась іще загогулина. Боже, що то був за розум!
Трохи згодом він дає спокій книжці, відкидається назад і дивиться крізь кільця диму на щось таке, чого ніхто б інший не побачив.
— Повно таємниць! — каже він. — Предивних таємниць! Ото б коли розгадати їх!.. Я зробив би не так, як він; я б… Е! — і він затягається люлькою.
Так поринає він у мрію, невмирущу чудовну мрію свого життя. І хоч як невтомно не винюшував Кемп, але, крім власника заїзду, ніхто в світі не знає, де ті книжки з їхньою таємницею невидимості та з багатьма іншими таємницями, що там позаписувано. І поки він живий, ніхто й не знатиме.