Незнайомка з Вілдфел-Холу
Шрифт:
Їхня сестра Джейн була молодою леді з певними талантами і більшими амбіціями. Вона отримала формальну освіту в пансіоні – було найбільшим з усього, що будь-хто з членів сім ї отримував раніше. Вона добре сприйняла шліфовку, набула значної витонченості манер, зовсім втратила свій провінційний акцент і могла похвалитися більшими досягненнями, ніж дочки вікарія. Окрім того, її вважали красунею; але ніколи ні на хвилину вона не могла вважати мене одним із її шанувальників. Їй було років двадцять шість, була вона дуже висока і дуже струнка, коси її були чи то каштанової, чи то золотаво-каштанової барви, але більшість вирішила, що таки рудої; колір її обличчя був дивовижно блідий, голова невелика, шия довга, підборіддя витончене, але дуже коротке, губи тонкі й червоні, карі очі жваві й проникливі, але геть позбавлені поезії чи почуття. Вона мала (або могла б мати) багато залицяльників зі свого
А зараз, Гелфорде, я з тобою поки що прощаюсь. Це перший внесок з мого боргу. Якщо ця монета підходить тобі, повідом мене про це, і я вишлю тобі решту, коли мені буде зручно: якщо ж ти бажаєш краще залишатися моїм кредитором, ніж наповнювати гаманець такими незграбними, важкими монетами, – все одно повідом мені, і я пробачу тобі кепський смак й залюбки залишу скарб собі.
Незмінно твій ГІЛБЕРТ МАРКГАМ.
Розділ ІІ
Я з радістю відчуваю, мій любий друже, що хмара твого невдоволення зникла; світло твого обличчя знову робить мене щасливим, і ти бажаєш продовження моєї розповіді; тож без додаткових церемоній беруся до діла.
Здається, в попередньому листі я говорив про останню неділю жовтня 1827 року. Наступного вівторка я з собакою та рушницею вийшов з дому пополювати на місцеву дичину, та не знайшовши її, обернув свою зброю проти яструбів і чорних ворон, руйнівна дія яких, як я підозрював, позбавила мене кращої здобичі. Для цього я залишив частіше відвідувані зони, лісисті долини, кукурудзяні поля та луки, і почав підніматися на Вілдфел, величний дикий пагорб, – коли піднімаєшся його схилом, то живоплотів і дерев стає дедалі менше, перші врешті-решт поступаються місцем грубим кам’яним парканам, що де-не-де поросли плющем і мохом, а дерева заступають модрини, сосни та поодинокі кущі терня. Поля тут були нерівні, кам’янисті й непридатні для плуга, на них пасли овець та рогату худобу; ґрунт був неродючий та убогий – шматки сірої гірської породи визирали то тут, то там з трав’янистих пагорків; чорниці та верес – залишки первісного здичавіння – росли попід мурами, а в багатьох обгороджених місцях лугове жовтозілля і очерет узяли гору над убогими травами; але ці місця не були моєю власністю.
Біля вершини цього пагорба, десь за дві милі від Лінден-Кару, стояв Вілдфел-Хол, старезний особняк епохи королеви Єлизавети, побудований із темно-сірого каменю, на вигляд поважний та мальовничий, але надто холодний та похмурий, щоб жити у ньому; втім і його розташування цьому не сприяло, бо від буревіїв та негоди захищало його хіба що декілька сосен, що й самі були наполовину знищені бурями і вигляд мали такий же суворий та похмурий, як сам Хол. За ним лежало кілька занедбаних ланів, а далі була вершина пагорба, що поросла вересом; перед ним (обгороджений кам’яними стінами з високою залізною брамою та з великими сірими гранітними кулями на стовпах обабіч воріт) був сад, де росло колись чимало квітів, пристосованих до тутешнього ґрунту та клімату, і дерев та кущів, які з готовністю набували тих форм, яких надавали їм ножиці садівника, – тепер він мав дуже своєрідний вигляд, бо вже упродовж цілих десятиліть стояв без догляду, заріс бур’янами і травою, понищили його мороз і вітер, дощі та посухи. Глухі зелені стіни жимолості, які облямовували головну алею, на дві третини засохли, а решта розрослася поза всі межі; старий лебідь із самшиту, розташований біля залізної скоби для обчищання взуття, втратив шию і половину свого тіла; зарості лавру у формі замків посеред саду, велетенський воїн і лев, що стояли обабіч брами, позаростали так, що їхні фантастичні форми не нагадували вже нічого з того, що є на небі, на землі чи у воді; але, як на мою молоду уяву, всі вони мали гоблінський вигляд і добре гармоніювали з тими переказами, які переповідала наша стара нянька, коли мова заходила про маєток із привидами та мешканців, що його покинули.
Мені вдалося вбити яструба та двох ворон, коли в полі мого зору з’явився маєток; відмовившись від подальшого спустошення, я пішов прогулятися, глянути на старий дім і подивитися, які зміни внесла туди
Поки я так стояв, спершись на рушницю і мрійливо сплітаючи тканину примхливих фантазій, в якій давні спогади та прекрасна молода відлюдниця, що жила зараз за цими стінами, займали майже однакове місце, в саду почулося легке шарудіння, ніби хтось видирався нагору; і, поглянувши в тому напрямку, звідки долинав звук, я побачив крихітну ручку над стіною: вона вхопилася за верхній камінь, потім вигулькнула друга маленька ручка, щоб ухопитися міцніше, а вже потім з’явилося маленьке біле чоло, увінчане кільцями русявого волосся, з-під нього засяяли глибокі сині очі, а потім з’явилася верхня частина мініатюрного носика.
Очі мене не помітили, але заблищали з утіхи, вгледівши Санчо, мого гарного чорно-білого сетера, який бігав по полю, опустивши морду до землі. Маленьке створіння голосно покликало собаку. Добротлива тварина зупинилась, підняла морду й помахала хвостом, але більше ні в чому не пішла назустріч. Дитина (маленький хлопчик десь, либонь, п’ятирічного віку) видерлася на стіну й гукала знову і знову; але побачивши, що це їй не допомагає, вочевидь вирішила, як Магомет, піти до гори, якщо вже гора не йшла до нього, і спробувала перелізти; але зламана стара вишня, яка росла поруч, спіймала її за льолю однією зі своїх кощавих сухих гілляк, які стриміли над стіною. Намагаючись звільнитись, дитина послизнулася і полетіла вниз, але не впала, бо зависла на гілляці. Далі була мовчазна боротьба, а потім пронизливий крик, – але я тієї ж миті кинув на траву рушницю і зловив малого на руки. Я витер йому очі його ж льолею, сказав йому, що з ним було все гаразд, і погукав Санчо. Він поклав руку собаці на шию і вже почав був всміхатися крізь сльози, аж позаду почулося клацання залізних воріт і шелест жіночого вбрання, і на мене налетіла місіс Грем – її сукня була розхристана, її чорні кучері розметалися вітром.
– Віддайте дитину! – сказала вона голосом, що не гучніший був од шепоту, але вражав своєю силою, а потім, схопивши хлопчика, відірвала його від мене, ніби в моєму дотику була якась страшна зараза, і завмерла, однією рукою міцно стискаючи хлопчикову руку, а іншу тримаючи у нього на плечі й утупивши в мене великі, блискучі темні очі – була вона геть бліда, захекана і тремтіла від хвилювання.
– Я не кривдив дитини, пані, – відказав я, не знаючи, що мені робити, дивуватися чи ображатися. – Хлопчик упав зі стіни й мені пощастило спіймати його і запобігти навіть не знаю якій катастрофі.
– Прошу вибачення, сер, – затинаючись, сказала вона і раптом заспокоїлася – світло розуміння, здається, пробилося до її затьмареного духу, і легкий рум’янець залляв її щоки, – я вас не знала та й подумала…
Вона нахилилась, щоб поцілувати дитину, і з любов’ю обняла її рукою за шию.
– Ви думали, що я мав намір викрасти вашого сина?
Збентежено засміявшись, вона погладила його по голові й відповіла:
– Я не знала, що він хотів перелізти через стіну. Здається, я маю честь говорити з містером Маркгамом? – раптом додала вона.
Я вклонився, але наважився запитати, звідки вона знає мене.
– Ваша сестра приходила сюди кілька днів тому із місіс Маркгам.
– А що, між нами така велика схожість? – запитав я, трохи здивувавшись і не надто втішившись від цієї думки, хоча й слід було.
– Здається, ви схожі з нею очима й кольором обличчя, – відповіла вона, трохи підозріло вивчаючи моє обличчя, – і, здається, я бачила вас у церкві в неділю
Я всміхнувся. Чи в цій усмішці було щось прикре для неї, чи у згадках, які вона збудила, але її обличчя знову прибрало того холодного гордовитого виразу, який викликав у мене таку невимовну огиду в церкві, – виразу обуреного презирства, який так легко і невимушено лягав на її обличчя, що виглядав цілком природним і ще більше провокував мене, бо я не думав, що він мене так зачепить.
– Доброго ранку, містере Маркгаме! – сказала вона і пішла зі своєю дитиною у сад; а я повернувся додому, розгніваний і незадоволений – сам не знаю чому, тож і не намагатимуся тобі це пояснити.
Зайшовши додому, щоб заховати свою рушницю та зроблену з рогу порохівницю і дати кілька необхідних вказівок одному з наймитів на фермі, я попрямував до будинку вікарія, щоб утішитися та заспокоїти свій збентежений настрій у компанії Елізи Мілворд. Як водиться, вона вишивала (манія на берлінську шерсть тоді ще не почалася), а її сестра сиділа біля коминка з кішкою на колінах і церувала панчохи.