Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Марко відчув, що батько схвильований.
— А він сидить собі й мовчить, — докинув Мафіо Поло.
В пам'яті Марко постали привабливі картини рідної землі. Але розповідь старших про мандрівку знову пробудила в його серці прагнення поїхати в Індію.
— Я б не хотів, щоб мене поховали в Китаї, — сказав Ніколо Поло.
— Ви незадоволені, що я одружився з Ашімою? — спитав Марко.
Ніколо й Мафіо здивовано глянули на нього. І враз Мафіо зареготав.
— Так ось чому він сидить і мовчить. Як це ми справді забули благословити його і побажати йому щастя? Марко,
Марко повеселішав.
— Вона просто вибігла, — засміявся він. — Хіба ж ви щось таке зробили, дядьку, щоб Ашіма могла бути вами незадоволена?
— Авжеж, зробив, — загримів Мафіо. — Та я ж бігав навколо неї, як наречений, намагаючись угадати її найменше бажання. А твій батько? Коли не кинусь його шукати, то обов'язково знайду в Ашіми.
— Ми бажаємо вам обом великого щастя, — серйозно сказав Ніколо. — Їй нелегко буде вирушити до Венеції.
— Тату, вона рада поїхати у Венецію, — сказав Марко.
Ця розмова викликала в них спогади про батьківщину. У кожного в серці таїлась туга за нею, то спалахуючи, то затухаючи. Тепер ця туга охопила й Ашіму. Коли Марко не було дома, вона часто йшла до Ніколо й Мафіо слухати їхні розповіді про далеку країну, їй навіть снилось уже місто на ста островах. Інколи їй здавалося, що вона ще малою дитиною бігала поміж колонами П'яцети.
Минуло літо, а за ним і осінь. Позолочені дахи монастиря на скелястому острові вкрилися тоненьким шаром снігу. Імператорський канал замерз, хоч ще не важко було прокладати серед криги шлях для кораблів і човнів. Зима була коротка й тепла. Скоро знову засяяло весняне сонце, розпустилися бруньки і земля вкрилася зеленню.
Марко Поло цілими днями був зайнятий своїми службовими справами. Часто з ним у дорогу вирушала й Ашіма, але здебільшого вона залишалася вдома з Мафіо й Ніколо Поло.
Невтомним купцям було важко сидіти без діла. Вони пообіцяли Марко нікуди не їздити в торговельних справах, поки він був намісником. Тому, щоб згаяти час, вони полювали або ловили рибу в багатій на озера місцевості на північ од великої ріки. Ніколо Поло навіть забив двох левів і подарував шкури з них Ашімі. Брати з нетерпінням чекали, коли вже Марко звільниться з посади намісника. Вони вирішили, що після цього всі поїдуть до двору великого хана і при слушній нагоді спробують випрохати в нього дозвіл на повернення в рідний край.
В бамбуковій хижці різьбяра стояла припорошена маленька фігурка — вершник на коні. Обличчя верхівця було з пучку завбільшки, але так майстерно вирізане, що здавалося живим. Це був милостивий намісник Марко Поло. Інколи старий брав фігурку в руки і задумливо розглядав її. Ванг сказав, щоб він вирізав на ній слова: «Чужоземний диявол». Але старий не зважувався це зробити. Фігурка давно вже стояла на поличці, припорошена пилом.
В майстерні різьбяра все йшло по-старому. Шю зрідка грав на сопілці веселих пісень, які він сам складав. В тиху годину звуки його мелодії долітали аж до імператорського каналу.
Ванг
Одного дня до них з'явився якийсь чоловік і, боязко озирнувшись на всі боки, прошепотів:
— Ванга заарештовано. Тільки нікому нічого не кажіть!
— А за що? — вигукнув Шю. Слова незнайомця вразили його, як грім.
Чоловік застережливо підняв руку.
— Тихо! — попросив він. — Ходімо в хатину.
Старий різьбяр, крекчучи, піднявся з землі.
— Ходімо, Шю, — сказав він і взяв за руку сліпого. Вони зайшли в хижку і посідали на долівку.
— Мені треба негайно йти звідси, — мовив незнайомець. — Якщо вони дізнаються, що Ванг жив у вас, то, напевно, прийдуть і сюди.
— Розкажи, що сталося, — попросив старий.
— Я працював з Вангом у кузні, — заговорив незнайомець. — Ми кували мечі і вістря для списів… Ванг іноді виїздив у села і розвозив зброю. Коли вчора ввечері він повернувся, його забрали солдати намісника..
— Солдати намісника, — прошепотів Шю.
— Ну, я піду, — промовив незнайомець. — Якщо дізнаюся що-небудь, то передам вам.
— Гаразд, — сказав старий.
Незнайомець устав. Він був маленький, але жилавий. Тихою, м'якою ходою він вийшов з кімнати і потонув у натовпі торговців і покупців.
— Ви казали, що в нього великі очі, гордовитий Погляд, довгий ніс, темна борода і високе чоло? — Шю наморщив лоба, про щось напружено думаючи. Він намагався уявити собі пана намісника таким, як змалював його старий різьбяр.
— Може, пан намісник зовсім не такий гордовитий, як вам здалося, дідусю, — спробував підбадьорити самого себе сліпий Шю. — Чого ви мовчите? Вони заарештували Ванга. Що ж нам робити?
— Треба чекати, Шю, — відповів старий, через силу підводячись з долівки.
— Я побіжу в місто і розповім про все людям! — Шю весь тремтів. — Якщо вони кинуть його у в'язницю, я попрошу пана намісника змилостивитись над ним. Може, він справедлива людина, дідусю. Про нього ходять непогані чутки.
«Якби ж загрожувала тільки в'язниця!» подумав різьбяр.
— Ходімо надвір, Шю. Там не так жарко… Треба чекати. Може, його й випустять…
Старий сам не вірив у свої слова, але ж не міг він сказати сліпому, що боїться гіршого. Ванг кував зброю і роздавав її людям, йому вже довелося відсидіти в камбалійській в'язниці, де його затаврували, як злочинця. А людину з тавром вдруге не помилують.
— Дідусю, подайте мені свого вершника на коні.
Різьбяр дістав хлопцеві з полички дерев'яну фігурку. Шю обмацав її пальцями і віддав назад. Потім вони обоє вийшли з хатини і сіли біля столика. Вітер ворушив лапате листя банана. Шю прислухався, схиливши голову. Хлопець і сам не знав, чого він чекає і на що сподівається. Сонце, схиляючись до заходу, почервоніло. Але Шю не бачив його. Він тільки помічав, що його проміння вже не таке пекуче, як раніше. Наближався вечір.