Незвичайні пригоди Марко Поло
Шрифт:
Ніколо Поло поглянув на двері:
— Ти не хочеш мене зрозуміти!
— Але ж я маю намір познайомитись з країною і її мешканцями. — Марко говорив майже благально. — Ми розмовляли про Багдад, про завоювання міста татарами…
— Ти не сказав їм, що ми їдемо до великого хана як посланці від папи?
— Не обмовився жодним словом.
— Нікому не говори про це! — з притиском мовив Ніколо. Голос його зазвучав тепліше: — В цих краях люди неспокійні. Нас чекає далека, небезпечна подорож. В горах блукають розбійницькі племена.
Ніколо Поло встав.
— Коли ми подорожували вдвох, — мовив він, — Мафіо і я, все було простіше. Але тепер з нами ти….
— Тату, про мене ви не турбуйтесь, — вигукнув Марко. — Невже ви думаєте, що я не можу постояти за себе?
— Безперечно, ти можеш постояти за себе, — посміхнувся Ніколо. — Я тільки хочу сказати, що обережність ніколи не завадить. Коли люди починають лаяти татар, краще мовчати. Ми — купці і посланці папи. І якщо нам пощастить, якщо не будемо дурними, то повернемось у Венецію багатими людьми. Завжди пам'ятай: перш за все ми — купці.
Сонце сховалося за суцільними хмарами. Почало мрячити. Стояли передвесняні дні — з теплими ночами, з туманами на світанні, з одноманітним дощем до самого вечора.
Караван супроводили п'ятнадцять джигітів, які мали охороняти купців від нападів. Східні володарі надавали великої ваги торгівлі з країнами Заходу. Тому вони посилали з караванами дужих, надійних людей. Платили їм залежно від відстані.
Поміж слугами й коноводами, переважно людьми худими й невисокими, Матео здавався велетнем з персидського епосу. Він був одягнений у шкіряне вбрання і від цього його широкі жести і пружна хода ще більше впадали у вічі. Хоч він знав лише кілька персидських слів, однак умів чудово порозумітися з усіма, бо кожен намагався второпати, що мали означати оті його жести, оте підморгування, ота міміка. Доки Матео був на суші, він і не бажав собі іншого життя.
Але з наближенням тієї хвилини, коли караван мав вирушити в путь, настрій його все більше й більше псувався. Винна в усьому була висока, дужа кобила Джульєта, котру з такими труднощами підшукали для капітана Матео. Своє важке тіло вона несла легко й спокійно, і не було людини, яка б здатна була вивести її з рівноваги.
Караван рушив. Першим виїхав з двору караван-баша. За ним поважно виступав коричневий на масть мул-вожак. На його яскраво вичищеній вуздечці мелодійно подзвонювали срібні дзвіночки. Вожак був навантажений подарунками папи для великого хана.
Марко випустив повід свого коня і підійшов до Матео, щоб допомогти йому сісти в сідло. Джульєта стояла, немов укопана. Погоничі мулів і коноводи співчутливо споглядали, як Матео, сопучи й крекчучи, влазив у сідло. Один джигіт засміявся. Матео зміряв його гнівним поглядом, і той, одразу ж посерйознішавши, почав куйовдити свою бороду.
Марко ляснув кобилу по крупу і вона пішла риссю. Здавалося, що Джульєта отак собі спокійно трюхикатиме хоч
— Як ви себе почуваєте? — спитав Марко капітана Матео, тримаючись біля самого його стремена.
Той у відповідь тільки сердито зиркнув на юнака. Дощ розмочив землю, і дорога була геть розбита копитами. У заглибинах стояли жовті калюжі.
Капітан Матео і Марко трималися за вожаком, позаду них — Ніколо й Мафіо Поло, які добре їздили верхи і тому вибрали собі чудових скакунів. На весь світ славились персидські коні, за них платили по двісті турнезьких фунтів. Їх високо цінували індійські магараджі. Щоправда, персидські скакуни жили недовго в цьому жаркому кліматі, бо постійна вологість і спека руйнували їхній організм.
Персія мала також найбільших і найкрасивіших у світі віслюків. Зовсім невибагливі до їжі, ці тварини могли перевозити великі вантажі. З них і складався, головним чином, караван. Схиливши голову, вони невтомно йшли своїм шляхом. І коли траплялось, що один з них, підсковзнувшись, падав, інші спинялися й спокійно чекали, доки рушить увесь караван.
Але найкраще витримували важку дорогу верблюди. Навантажені паками кірманських килимів, мосульської парчі, шовку й оксамиту, вони впевнено ступали по глинистому шляху.
Караван замикали джигіти, які, незважаючи на погану дорогу, весь час хвацько показували свою майстерність у верховій їзді.
Трохи проясніло. Пелена хмар де-не-де розірвалася, засиніло небо. На сході бовваніли вкриті лісами гори.
— А чи не здається тобі, що їхати стало легше? — озвався Матео, випростовуючись у сідлі.
— Дуже добре їхати, капітане Матео, — гаряче запевнив його Марко.
— А знаєш, чого мені зараз найбільше хочеться?
— Звичайно знаю! Вам хотілося б стояти біля штурвалу.
— Вірно! Перед тобою розкинулось море, вітер надимає вітрила, хвилі б'ються об борт. Один поворот керма, і ти вже відчуваєш, як чудова посудина з дерева й заліза слухняно піддається твоїй волі, як вона, погойдуючись, стрілою мчить по хвилях… Ти розумієш, Марко? Що важить у порівнянні з кораблем якийсь там кінський круп? Хіба можна верхи на конячині мандрувати так, як на кораблі? Найменший човник дорожчий для мене за Джульєту. Всі кістки вже болять!
— Але на кораблі в пустелю не поїдеш, — заперечив Марко.
— Твоя правда. І мені не лишається нічого іншого, як потоваришувати з Джульєтою.
Через вісім днів перед очима мандрівників з'явились будівлі й башти Багдада. Вогненне сонце стояло на небі, осяваючи все яскравим світлом. Воно ніби зачепилось за вершечок мінарета, надаючи найрізноманітніших барв цегляним дахам і розсипаючи свої промені по рудуватих водах Тігру. Потім воно непомітно спустилося за тоненький мармуровий шпиль і кілька секунд висіло на даху величного мусульманського монастиря. Вечірні сутінки простягли свої пальці до його пурпурової краси, небо згасло, і весь світ обгорнувся сірим серпанком.