Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
Шрифт:
«Ну ось все і скінчилося. Які ж ми все-таки герої! Затримали цього браконьєра. Ну, не зовсім, може, самі, але без нас нічого б не було. Це точно. Ось тепер виповнилося те, про що ми так довго мріяли. Ми можемо стати героями на все село, а то і район, а може, навіть на всю область. І в газеті про нас можуть розповісти, і по радіо. А по телевізору що — ні? І Гребенючка буде дивитися на мене сяючими очима, щаслива тим, що знайома зі мною. А Карафолька буде плакати від заздрощів у кутку, давлячись своїми п'ятірками… І люди тільки й говоритимуть один одному пошепки: у ось все і скінчилося. Які ж ми все-таки герої!
Але… нічого цього, на жаль, не буде. Бо Кукурузо не хоче, щоб хтось знав про острів, про те, як він був Робінзоном, і все інше. І тому не можна нічого розповідати. Він і діда просив, і товариша Валігура, щоб все це залишилося таємницею.
Таким чином, знову треба пропадати в невідомості.
Ех — хе — хе! — хе — хе!»
В той же самий день ввечері Робінзон Кукурузо остаточно перебирався з безлюдного острова імені Переекзаменовки на «Велику землю».
Оркестри не грали, журналісти не клацали фотоапаратами, тисячі людей не товпилися з букетами квітів на березі, зустрічаючи героя.
Було тихо.
Тільки зрідка гавкали в селі собаки та квакали в очеретах жаби.
Глава остання, заключна
Минуло літо, пролетіли безтурботні канікули, і от знову парта, знову кожні сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не приготував домашнє завдання, підніміть руку!», «Іди до дошки!», «Вийди з класу!..». Буденна шкільне життя колишнього п'ятого, нинішнього шостого «Б».
Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюся, як ганяє по двору шкільний пес Собакевич, і згадую всі події минулого літа: острів, Книша, юних слідопитів…
І вже не вперше думаю я: «Невже все-таки випадково потрапив Кукурузо саме на той острів, біля якого браконьєрстував Книш? Щось дуже дивне і щасливий збіг обставинвже не вперше думаю я: «Невже все-таки випадково потрапив Кукурузо саме на той острів, біля якого браконьєрстував Книш? Щось дуже дивне і щасливий збіг обставин»..
Я вже запитував його про це. Але він не зізнається, тільки сміється. Але я чомусь упевнений, що не випадково. Швидше за все, в той час, коли я був у Києві, він вистежив Книша і вже тоді придумав «бігти» на острів. Ось Кукурузо! Ось хитрюга!
Несподівано думки мої перериває голос Галини Сидорівни: — Рень, до дошки!
І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору, — це встає, підіймаючи кришку парти, мій сусід. Мій сусід і друг Кукурузо. Так — так, він витримав переекзаменування (а що ж ви думаєте!) І теж перейшов до шостого класу.
О, то були дуже напружені дні, після повернення з острова.
Спочатку я тільки ходив під вікнами у Реней і на всіх
А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені це теж необхідно, тому що я нічого не знаю.
Спочатку він відмовлявся: «Не треба мені твоїх жертв!» Але я сказав: «Так ти що — хочеш бути краще за мене? Хочеш все знати, а я, значить, залишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, це не по — товариському! очатку він відмовлявся: «Не треба мені твоїх жертв!» Але я сказав: «Так ти що — хочеш бути краще за мене? Хочеш все знати, а я, значить, залишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, це не по — товариському!»І він змушений був погодитися.І він змушений був погодитися.
Весь серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, ніж, наприклад, грати в футбол, в цурки — палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для одного треба робити тільки те, що цікаво!
На переекзаменування я пішов теж разом з Кукурузо. І диктант ми писали удвох. Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чому я прийшов, і сказала: «Сідай теж пиши, тобі це корисно». І, ви знаєте, я написав гірше, ніж Кукурузо. Він зробив дві помилки, а я три. Недарма все-таки він брав з собою граматику на безлюдний острів. Та й поки я був у Києві, він теж не тільки буряк і картоплю чистив…
І ось тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише важкі слова. І ні разу не помилився.
До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірець з однією адресою.
Навряд чи хтось став би берегти адресу просто так, не думаючи їм скористатися.
Так що граматика моєму другові, можна сказати, ще й особисто необхідна. Відмінниці безграмотне лист не напишеш. Краще відразу в колодязь вниз головою…
— Молодець, Рень, сідай! — Каже Галина Сидорівна.
І мій друг гордо, не поспішаючи йде на місце.
Сівши на парту, Кукурузо кілька хвилин мовчить, поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки.
Потім схиляється до мене і шепоче:
— Так що — випробуємо?
— Давай, — кажу я.
Ми нахиляємося і ховаємося під парту. Кукурузо виймає з-за пазухи плоску жерстяну коробочку від цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, Шпунтики і дротики. Це винайдене нами механічне пристосування для розстібання гудзиків.
Офіційного назви воно ще не має і називається поки умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме «штукакенція», тому що кожен новий винахід обов'язково повинно мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто: прикладаєш до гудзика, натискаєш кнопку—і готово. Тільки спершу треба завести пружину. І ось Кукурузо бере і починає заводити.
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але… Крраккк! — Раптом дзвінко на весь клас вдаряє пружина і, вискочивши з коробочки, б'є знизу Карафолька, який сидить попереду нас.
— Ввой! — Диким голосом скрикує Карафолька.
— У — у, тюхтій! — Шепочу я своєму другові.
Але — пізно. Як грім з неба, чується над нами сердитий голос Галини Сидорівни:
— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!
Червоні як раки ми вилазимо з — під парти і покірно прямуємо до дверей.