Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
— Але ж Адам мій друг!
— Це дурниця!
Каспар більше не чув, що казав Еммеріх. Його кинуло в жар і в у шах загуло. Втративши віру в Еммеріха, він пильно дивився на його роззявлений рот, настовбурчені біляві вуса і на язик, м’ясистий, як у папуги.
— Відколи ти тут шпигуєш? Відколи, я хочу знати! Ну що, тобі язик відібрало?
Каспара пройняв жах від пронизливого погляду Еммеріха. Огида здавила йому горло.
— Відколи ти тут? — повторив Еммеріх настійливо.
Каспар знизав плечима.
— Я знаю, що був тут не до речі, — сказав
— Замовкни, ти цього не розумієш, — сказав Еммеріх звисока. — І це не твоє діло, зрозуміло? — Він зробив загрозливий рух.
Вже почали прислухатися Шліффен і Фаукітт.
— Чого треба цьому хлопцеві? — запитав міністр.
Капітан засміявся неприродно і моторошно.
— Він хоче піти в солдати барабанщиком, — відповів Еммеріх з награною впевненістю. — Гаразд, мій хлопче, ти станеш ним. — Він кивнув фельдфебелю, що стояв з лакеями під дверима. — Гей, тут є молодий рекрут! Зараз же відвести!
Каспар злякано глянув на фельдфебеля. Від хвилювання йому аж дух забило.
Шліффен зареготав своїм пронизливим, оглушливим сміхом.
— Але він чомусь зробив кисле обличчя!
Еммеріх намагався попасти в тон міністерському сміхові.
— Це нічого не значить. Рак не нарікає на те, що утопиться, — прокаркав він.
Серце Каспара стискалось від нестерпного болю, немов у ньому була рана чи розколина. Його друг Еммеріх зрадив його, це було ясно.
Не опираючись, він дав себе відвести.
Розділ восьмий
«Встати!»
Двері трохи прочинились, на підлогу впала одежа, а за нею загриміли черевики.
Сон відлетів од Каспара. Певно, було ще дуже рано, раніше, ніж завжди, бо в камері було майже темно; за загратованим віконним отвором бушував вітер і йшов дощ.
«Так-так!»
Біля Каспара щось заворушилось. Солома зашелестіла, і з неї піднялася чорна тінь. Широко розплющеними очима Каспар намагався розгледіти в темряві нового сусіда по камері. Хто б це міг бути? Невже це Себіш? Як міг потрапити сюди помічник лотерейного писаря? Тільки поступово у Каспара виринули спогади про минулу ніч, коли він, раптово прокинувшись, побачив, що двері камери, в якій він був замкнений уже протягом семи нескінченно довгих днів, зненацька відчинились і до неї увіпхнули якогось чоловіка, що голосно лаявся і протестував… чоловіка з вусами і голосом Себіша… або скоріше не чоловіка, а сновидіння, як здалося заспаному Каспарові.
А тепер виявилось, що це все йому не приснилось і що Себіш справді став його товаришем по камері.
Ось подав голос і сам помічник лотерейного писаря.
— Б’юсь об заклад, малюче, що тепер ми вирушимо до Цігенгайна, — пробурмотів він і, стогнучи, почав підбирати свої речі з підлоги. — Ну, я буду радий, коли, нарешті, виберусь з цього хліва, в який мене запроторили через ганебну помилку. Коли б тільки
Звістка про те, що їх мають направити в фортецю Цігенгайн, викликала у Каспара радісне хвилювання, хоч ця фортеця і користувалася поганою славою як місце збору і учбовий плац для рекрутів. Але сім днів самотнього ув’язнення на хлібі і пісній юшці, ці сім днів страху за своїх друзів і томливої непевності, що на нього тепер чекає, так сильно надокучили Каспарові, що він з радістю зустрів би кожну зміну свого становища.
Щоправда, ні одягатися, ні роздягатися тепер не треба було. На солом’яній постелі, не маючи чим укритись в холодні зимові ночі, він спав, не знімаючи ні одягу, ні взуття.
Тимчасом здалося, що зарухався весь будинок. Ніби на підтвердження провіщання Себіша, залунали вигуки й команди, загупали важкі чоботи, пробігаючи повз замкнені двері униз по сходах. І ось загриміли двері — капрал просунув свого носа всередину і закричав:
— Ану, виходь! За мною!
Себіш одразу ж вчепився за поли капрала. Він стрибав біля нього на своїх коротких ногах і вимагав, шоб його повели до старшого офіцера, але це, звичайно, не справило на капрала жодного враження. Обидва зайняли весь прохід на вузьких сходах. Каспар, який горів бажанням якомога швидше вибратись з вербувального шинку, мусив угамувати своє нетерпіння.
Крізь двері будинку пробивався шум голосів, гавкання собак і скрегіт. І хоч Каспар спав навряд чи чотири години, йому, як ще ніколи в житті, анітрохи не хотілося спати. Одним поглядом він охопив дерева, людей, далеке небо, природу, якої він був позбавлений під час ув’язнення, і жадібно вдихнув свіже повітря. В юрбі, що збилася перед шинком, він одразу ж запримітив свого друга-рибалку, який стояв разом з товстим розгойдувачем Рюбенкенігом та студентом Анзельмом і жваво з ними розмовляв.
— Адам! — крикнув Каспар, не тямлячи себе від радості.
Кілька чоловіків обернулось до Каспара. Але Адам, здавалося, не почув його і продовжував голосно розмовляти. Позаду Адама, в іншій групі, де всі тулились один до одного від холоду, Каспар упізнав вугласте обличчя підмайстра, що разом з рибалкою потрапив у лабети вербувальників. Поряд з капралом раптом з’явився з пером на капелюсі Фріц Кляйнпауль, небіж лісничого, і зареготав на все горло. Мабуть, він уже й сам збирався незабаром стати капралом.
Відправка рекрутів з цієї частини Касселя, очевидно, затяглася. Каспар був щасливий, що всі ще були разом.
— Адам! — крикнув він знову тремтячим від радості голосом.
Рюбенкеніг торкнув Адамову руку, і тепер рибалка обернувся. Адам був таким, як і раніше. Вмить на його обличчі засяяла тепла, радісна посмішка: він пішов назустріч Каспарові. Обоє друзів обнялися.
— Адам, як добре, що ти тут! — сказав Каспар. — А я вже боявся, що більше не знайду тебе!
Підійшов студент і потис Каспарові руку.
— Це ж він, чи не так?
Адам кивнув. Його очі блищали від радості, що він знову побачився з Каспаром.