Незвичайна пригода Каспара Шмека

Веддінг Алекс

Каспар не встиг йому нічого відповісти: всіх юних барабанщиків зібрали на подвір’ї, де вони мали одержати останні вказівки від тамбур-мажора і потім вишикуватися до виступу. В цей день була відлига, все капало, хлюпало, текло. Стара Катрін, яка укладала на свою маркітантську повозку бочечки і ящики, захитала головою, побачивши юних барабанщиків, що стояли у глибокій калюжі.

— Тут вони можуть І сухоти схопити, оці діти, — пробурмотіла вона. — Така малеча, що матерям треба було б ще годувати їх кашею.

На подвір’я вже з’явився весь батальйон; він був строкатим, як одяг Арлекіна. Еммеріх і Купш кидалися то туди, то сюди, ставлячи найбільш кволих і негарних солдатів поміж

іншими так, щоб вони були менш помітними. Найвищі і найкрасивіші чоловіки зайняли місця в першій і останніх шеренгах, а малих і старих розмістили в центрі; там були також і підлітки, вони були ще занадто малі і безсилі для військової служби І ледве могли нести свої мушкети. Поміж ними стирчав і Рюбенкеніг, якого Купш притягнув сюди, добре його перед цим побивши за те. що його волосся було не дуже охайно заплетене в косу.

— Почекай, парубче, — ревів він, — я тебе відшмагаю так, що й душа з тебе вилетить!

Рюбенкеніг з сумом усміхався.

— Таке безглуздя — витрачати на це час, сало та борошно і розводити тільки бруд, — сказав він буркотливо до молодого хлопця, як тільки фельдфебель зник з очей. — Не в кожної людини є талант завивати волосся! — Насправді, він не впорався заплести і напудрити своє волосся, бо кілька разів перепаковував ранець, щоб втиснути туди свої міністерські чоботи.

Найманці були так тяжко нав’ючені, що, здавалося, ладні були повалитися на землю ще до початку маршу. Крім мушкетів, ранців і речових мішків з солдатським хлібом та іншими припасами, кожному накинули ще додатковий вантаж, бо незначної кількості коней, які були в розпорядженні загону, ледве вистачало, щоб тягти гармати і кулевріни [19] , фургони і повозки з пороховими бочками, гарматними ядрами, гранатами і картеччю.

19

Кулевріна — польова гармата XVI ст.

Від наметів, що стояли уздовж стін фортеці, поспішно наближались у супроводі профоса, наглядача і дружини капрала солдатки з своїми дітьми. Підібравши подоли, шльопали жінки розкислим снігом, в якому ноги грузли по кісточки. Он поспішає одна жінка з сімома дітьми, найменше у неї на руках. Найстарший хлопчина тягне за собою на поганенькому мотузочку дворняжку, менший по-войовничому вимахує своїм дерев’яним мечем. В кінці підтюпцем йде стара, важко нав’ючена жінка; її довга спідниця з найгрубішої вовни підперезана мотузком. Один з її вузлів розв’язався, і вона розгубила більшість начиння свого похідного господарства: сковорідки, глечики, миски.

З криком і ланкою рухалася валка жінок і дітей, навантажених, як іспанські віслюки.

Тим часом солдати прикрасилися паперовими квітами і гілочками ялини. Вогняночервоні та яскравозелені букетики стирчали на трикутних капелюхах, мундирах і навіть у стволах мушкетів, колесах гармат та возів і на сідлах коней.

Всі вже вишикувалися і чекали знаку, щоб рушити в путь. Але в останню мить сталася затримка. Ще не привели верхового коня майора Еммеріха. Офіцери-дворяни, що з’явилися у військо з своїми власними знаменитими кіньми брауншвейзької породи, зробили глумливі обличчя. Вкрай роздратований цим Еммеріх сперечався з конюшим, що з’явився за його наказом.

У тихому березневому повітрі повівав легенький вітрець. Надимались і майоріли ясножовті, білі, блакитні полотнища нових знамен. Може, вітер розжене сіру завісу хмар, бо ж блакитне небо є також невід’ємною частиною великого військового параду.

Але, звичайно, змінити погоду навіть сам ландграф не в силі… Фрау тамбур-мажорша

Дітцельн, вихилившись з вікна, дивилась примруженими очима на димчасті хмари. Потім вона розлючено вп’ялася у військо та обоз, які повинні були вже вирушити в путь і все ще стояли тут. Ох, яка все-таки трудна справа життя! А тут ще треба засмажити чоловікові шматок гарного філе на другий сніданок — і все це збіглося одне до одного. Вона похмуро оглянула обоз. «Вони тягають за собою жінок і дітей, немов мірошники лантухи з борошном, — подумала вона. — А що, власне кажучи, мають від цього ці неохайні жінки? Вони повинні дбати, щоб у порядку був солдатський одяг та спорядження, прати білизну, а також доглядали за пораненими. А в подяку за це жінок потім ще й нещадно б’ють, про що часто свідчать синяки на їхньому тілі».

Нарешті прийшов конюх з конем Еммеріха. Всі з напруженням слідкували за великим гнідим мерином, шо неспокійно гарцював, коли його підвели до майора. Еммеріх спритно, одним махом сів на мерина, але наступної ж миті кінь викинув його з сідла і, швидко несучись, поволок по брудному снігу. Офіцери стримували солдатів, які зловтішалися цією сценкою. Буйний мерин мало не збив з ніг конюшого і конюха, що побігли переймати його; але все ж таки нарешті вони його зупинили. Майор, важко відсапуючись, вибрався на сідло. Але мерин знову замалим його не скинув: він став дибки, а потім помчав шаленим галопом. Лише біля фортечної стіни Еммеріх нарешті приборкав його і обережною риссю з виглядом трохи потерпілого, але все ж гордого переможця, повернув назад до війська.

З особливим завзяттям він дав наказ вирушати:

— Ши-куйсь! На пле-че! Стрррунко! Кроком руш!

— Марш-марш! — затрубили сурмачі.

Вже загуділа земля під важкими кроками. Драгуни з шаблями наголо і гвардійці з зарядженими гвинтівками підтримували порядок серед війська, попереду їхали верхи офіцери, позаду, наче погоничі волів, марширували єгері. Солдати нагадували колону полонених.

Скоро і фортеця, і Швальмгрунд залишилися позаду. Збирачі податків і поліцейські чиновники, які на кожному кроці завдавали людям різних неприємностей, пропустили їх без усіляких перешкод. Незважаючи на це, колона просувалася вперед черепашачим темпом. Дороги були страшенно погані. На кожному кроці ноги загрузали по кісточки у в’язкому болоті. На маркітантській підводі Катрін дзеленькали пляшки, і червонощока Мета, що сиділа біля своєї тітки, перелякано поводила очима, коли гуркотливий віз занадто перехняпувався набік. Солдатські діти почали плакати, падали, просилися на руки.

На перехресті стояли люди, що чекали на військо. Це були родичі, які хотіли хоч трохи провести своїх близьких. Глибокими були рани розлуки. Жінки виснули на своїх чоловіках і не хотіли їх випускати; старі матері і молоді дівчата заливалися слізьми. Мати Дібольда поспішала поруч з процесією, аж поки не знайшла свого сина і не схопила його за рукав.

— До побачення, матінко! — крикнув Дібольд з підбадьорюючою посмішкою.

— Ой, хтозна, — пробурмотіла стара, — Америка так далеко, і все може трапитись!

— Земля кругла, матінко. Коли я відходитиму все далі й далі, то потім знову з’явлюся на другому кінці села. — Серце Дібольда стислося, коли він весело кивнув матері головою. Подорож, певно, довго триватиме. А смерть у неї вже майже стоїть за плечима.

Також і мати майора Еммеріха, сувора дама в старомодному чорному ви-линялому одязі, коротко попрощалася з сином. Еммеріх схилився з коня і з урочистим виразом на обличчі в короткому поцілункові торкнувся попелястими вусами її щоки.

— Я горда, мій сину, що народила тебе солдатом! — сказала вона голосно, щоб всі почули, але ніхто її не слухав.