Незвичайна пригода Каспара Шмека
Шрифт:
Каспару здалось, що він тільки-но заснув, як його вже розбудили. Анзельм з рушницею через плече нахилився над ним. Фріц Кляйнпауль і корнет чекали вже біля дверей.
Коли обоє друзів вийшли надвір, над містечком ще дрімали сутінки. Нічна прохолода ще не поступилась перед денною спекою. Мов розпечене гарматне ядро, стояло сонце там, де, здавалось, небо торкається моря. На деревах, травах і квітах лежала роса. Зігнувшись, вони швидко йшли вперед, поки не досягли пагорба, порослого чагарником. Тут вони лягли на землю і взяли рушниці
Каспар, якого взяли за зв’язківця для того, щоб передавати повідомлення в штаб-квартиру, не мав рушниці. Він саме думав про це, коли гучний постріл, що, здавалось, пролунав зовсім близько, припинив його міркування. Він відчув себе беззахисним проти куль.
«Хоч би сюди не дістало!». Судорожно припав він до землі, ніби вона його могла захистити, і тремтячими руками затулив вуха. Кілька секунд він лежав смертельно переляканий. Нарешті зважився трохи підвести голову і глянути через чагарник.
Зовсім близько був протилежний берег, який здавався восковою панорамою, забарвленою різноколірними фарбами. Було видно кількох американських вартових, що, як ляльки, в коричньових м’яких капелюхах швидко рухалися туди й сюди. Їх обстрілювали три англійських фрегати, які маневрували в протоці Коли дим розвіявся, здалося, що американців наче вітром здуло. Але насправді вони лише відступили, бо незабаром відгукнулась їхня батарея.
Каспар чітко бачив на фрегатах канонірів, які орудували шомполами, чув шум пострілів і спостерігав білі порохові хмарки по цей і по той бік берега, вибухи на воді і на землі. Він забув про всі страхи. Було так весело, ніби на війні олов’яних солдатиків, тільки набагато цікавіше. Хлопець мимоволі заплескав у долоні від захоплення.
Анзельм зашепотів:
— Чекай-но, буде ще й інше. Війна — це диявольськи огидна річ: більше голоду й страху, ніж слави.
Студент затамував подих. Кроків за двадцять від них шмигнув хтось до берега.
— Стій, хто там? — закричав корнет. — Стій, бо стрілятиму! — він приготував рушницю до пострілу. Невідомий не підкорився; його швидкі кроки віддалялись. — Паліть по ньому скільки влізе!
Один за одним пролунало кілька пострілів.
Анзельм, мов у лещатах, затис рушницю в руці; він не міг, не хотів стріляти.
Корнетові це видалося підозрілим, і він обернувся.
— Чому ти не стріляєш? Кляйнпауль, марш уперед!
Фріц скочив на ноги, пробіг кілька кроків, кинувся на землю і припав до неї вухом. Потім знову підхопився і помчав щодуху вперед, так швидко, як мисливський собака.
— Чому ти не стріляв? — спитав корнет розлючено.
Анзельм намагався виправдатись тим, що тоді, коли він хотів стріляти, з його рушниці випав кремінь.
На обличчі корнета відбилось недовір’я.
— Солдат, який не обеззброює ворога, тільки затягує бій і ставить під загрозу не лише своє життя, але й життя своїх
Він облишив Анзельма і прислухався.
Фріц Кляйнпауль повернувся з полоненим. Але це не був бунтівник, Це був юнак у гессенській формі, Він справив тяжке враження: сурдут його був розірваний, голова в крові, в очах застиг смертельний жах.
— Дезертир! гордо сказав Фріц. — Я піймав дезертира! Хотів, падлюка, у човен сісти і втекти!
Коли вони повернулись у табір, Фріца зустрічали, як героя.
— Я перевернув рушницю, — розповідав він знову й знову, — мені більш сподобалось бити прикладом. Так воно краще дошкуляє. Боже мій, що скажуть дома, у Віндгаузені?
Крім грошей за спіймання дезертира, Фріцу подарували все, що той мав при собі. У солдата було два з половиною таляри грошей — неймовірно велика сума для рядового; з цього зробили висновок, що він уже давно збирався тікати.
— Пощастило, — казали єгери Фріцу. — Але тепер тобі треба всіх почастувати!
— Шість пфенігів можете пропити, — великодушно відповів Фріц.
Недалеко стояв майор Еммеріх і розмовляв з полковником Раллем.
— Кляйнпауль, ох ти ж, бісовий хлопець! — крикнув він. — Нехай усім вам дадуть випити за рахунок полку.
— Аз дезертиром розправа буде короткою, — вирішив полковник. — Зараз його розстріляють.
У цей час до офіцерів підійшов корнет, клацнувши підборами, і друзі злякались, що він доповість полковникові про Анзельма.
— Ти збожеволів! — сказав Рюбенкеніг Анзельму. — Хто не підкоряється наказу, той іде під колеса.
Анзельм тільки знизав плечима.
— Я не міг у нього стріляти. — признався він тихо.
— З нами, бідними людьми, обходяться так безцеремонно, як з худобою, — бурчав Дібольд, — ніби у нас взагалі душі нема; доки ми будемо дозволяти так поводитися з нами?
— Що ми робимо і що з нами трапиться — це залежить не від нас, — відповів, ніби для свого заспокоєння, товстий Рюбенкеніг. — Усе залежить від того, як пощастить на війні: будемо вбивати ми або вбиватимуть нас. Іншого вибору нема.
Анзельм заперечив:
— Ми можемо перебігти!
— Ти знову починаєш? — Рюбенкеніг незадоволено махнув рукою. — 3 твоїми ідеями, мій хлопче, ти не постарієш.
Фельдшер перебив його:
— Від смерті ніхто не втече.
А Дібольд голосно сказав:
— Тому треба жити чесно!
Анзельм нетерпляче обірвав суперечку.
— Всі ці розмови не мають тепер ніякого сенсу. Адже щодня нам втовкмачують, до якої сторони ми належимо. І хто ще не вирішив, куди він належить, хто ще на боці гнобителів, а не пригноблених, той осел і падлюка.
Рюбенкеніг гарячився вже менше.
— Коли війна почнеться по-справжньому, треба стріляти, Анзельм, хочеш чи ні, — сказав він примирливо. — На жаль, ми не можемо самі змінити свою жорстоку долю.