Ночівля в карбоні
Шрифт:
— По-перше, не лише мені, а й тобі, а по-друге, цей замок мені подобається, і місцевість гарна, — відповів його худорлявий товариш.
— Можна подумати, що ти все життя тільки й жив, що по замках.
— Ні, Семе, я не жив по замках. Я одна з тих мурашок, які кубляться в міських кам’яницях. Тільки багаторічна економія дала змогу старому заплатити за моє навчання в колледжі, а от утримувати мене він уже не мав сили. Доводилося підробляти. Розвантажував вагони з коксом, чистив каналізацію, а одного разу з гуртом таких як сам потрапив на холодильник скотопромислової компанії складати м’ясо. Семе, скільки там м’яса! І на кожній бичачій туші фіолетове клеймо компанії. Ліфти качали нові й нові штабелі на восьмий, дев’ятий, а потім і десятий поверхи; кожен поверх завдовжки з вулицю. Може, від холоду,
— Я пам’ятаю той виступ, — промовив індіанець. — Але, слухаючи твої тиради на захист тварин, я думав про людей. Я бачив провінційне індіанське містечко, в якому люди їдять м’ясо тільки на свято, я бачив тисячі напівголодних студентів, одним із яких був і сам… І вже тоді знав, чим це скінчиться: хтось із “акул” іще більше натовче собі калитку на тому винаході — а що ідея з часом стане винаходом у мене не було сумніву. Я довго вагався, перш ніж пристати на твою пропозицію співробітничати. Та потім мені спало на думку, що коли хтось із промисловців і урве від того винаходу, то це станеться завдяки конкуренції, а отже неминучому зниженню цін на м’ясо. Люди зможуть хоч попервах наїстися досхочу. Це вже був той розумний компроміс між власною шкурою та інтересами суспільства, який надав мені моральне право взяти участь у твоєму ділі. — На вилицюватому обличчі індіанця блукала іронічна посмішка.
— Семе, тоді, на засіданні наукового товариства, серед слухачів була ще одна людина…
— Знаю. Ота руда з економічного факультету. Марієтта, здається.
— Так. На останніх двох курсах у мене з нею був роман. Вона водила мене по своїх родичах, багатству яких я міг протиставити лише здібності у навчанні. Одного разу її старий забрав нас на цілий місяць до їхнього маєтку, який вони також називали скромно віллою; то був замок у хащах Амазонки. Звісно, ніяких доріг, крім злітної смуги. Будували його з місцевого граніту, решту будматеріалу доправляли вертольотами. Батько пишався тим замком, а вона — батьком. Треба сказати, її старий — чоловік компанійський і мужній. Не всяк відважиться полювати на кайманів, а він полюбляв це заняття, ще й мене з собою брав. До того ж він не належав до числа тих багатіїв, які конче прагнуть підшукати своїм дітям до шлюбу рівню. Так от, Семе, дні, що я провів у тому замку з рожевого граніту, були найщасливішими. І найтрагічнішими, бо я тоді зрозумів, що влитися в родину Марієтти — все одно, що відмовитися від самого себе… Відтоді я потай мрію про замок, схожий на той, у якому я зазнав радості, але власний.
— Ніколи не помічав у тобі мрійника, — з усміхом зауважив індіанець, усе ще дивлячись у гранітний схил. — Але ж, Габрієль, випустивши потвору, ми ризикуємо занапастити і сельву, і все довкола.
— Зате Таппінгер не матиме підстав звинувачувати нас у невиконанні угоди. До того ж я певен, що коли справа дійде до випробування, скотопромисловець одразу ж збагне, чим це пахне.
— Що ж, хай буде на твоє. — З цими словами Сем підвівся. — Час уже нам іти. Скоро з’явиться літак.
Стрімкий кам’янистий берег затоки переходив у вкриту густими травами площину, праворуч над якою навис застиглий вал зеленого моря джунглів. Немов бризки, над тим валом ряхтіла сила-силенна птаства. Сандалі двох чоловіків лунко хльопали по бетону злітної смуги, на другому кінці якої здіймалися в небо гострі вежі рожевого замку. Коли до замку лишалося з півмилі, в тишу ввірвалося гуркотіння, а по миті з-над океану з’явився літак.
Сухий, зігнутий дід у чорному смокінгу дріботів від літака, обпираючись на ціпок, поряд із огрядним Перерою. Шкіра на його обличчі коричнева, без жодної зморшки, нагадувала хітин. Коли ручкалися, Спільманові здалося, що він тисне лапу
Президент компанії знав ціну часові.
— Де ви збираєтесь демонструвати вашу нову біосистему? — запитав.
Спільман відзначив, що губи Таппінгера, коли він говорив, залишалися нерухомими — слова вискакували ніби із самої горлянки.
— Тут, на полі, — сказав Спільман.
— То й почнемо, — коротко продеренчав Таппінгер.
По цих словах президента компанії Сем пішов до замку і скоро повернувся з блискучим мачете і колбою, на дні якої рухалася невелика, завбільшки з горошину, кулька. Таппінгер мовчав, недовірливо втупившись у ті предмети. Сем витрусив кульку в траву, і зразу ж вона дала про себе знати бурим газом, який заструмував з того місця, куди вона впала. По чверті години кулька вже нагадувала добрий гарбуз, а газу з неї валило стільки, що чоловікам довелося стати з підвітряного боку. Куля рухалася по спіралі, геть виїдаючи довкола траву аж до самих корінців. Ділянка, яку вона об’їла, нагадувала лишай, присипаний сірим пилом. Між тим апетит її розгорявся, вона, мов шалена, качалася по кругу, жадібно накочуючись ротовим отвором на кущі соковитої трави. Таппінгер, як зачарований, дивився на кулясту істоту; в зіницях його неблимаючих очей поблискували щасливі вогники. Коли “дощовик” досяг метра в діаметрі, а сірий лишай на землі — площі, завбільшки з тенісний корт, почувся занепокоєний голос Перери:
— Містере Таппінгер, а може, досить… Гадаю, усе й так ясно.
— Ні, — відказав президент, і в його голосі Спільман уловив ту ж крицеву твердість, що і в потиску руки. — Я мушу знати всі можливості нової біосистеми.
Вітер підхоплював пилюку з сірого “лишая” і, змішавши з бурими газами, розносив по полю. Під “дощовиком” зникали пташині гнізда, ящірки, залишалися переритими хом’ячі нори і мурашники. Спільман, спостерігаючи, як чорні, завбільшки з колун, зуби потвори викрешують іскри з бетону злітної смуги — м’ясний гриб, мабуть, вловив запах живої плоті, бо вони стояли з підвітряного боку, — сказав:
— Послухайте, Таппінгере, ще трохи — і нова біосистема стане небезпечною для нас.
— Пусте, — відказав керівник компанії; в його зіницях зблиснули лихі вогники.
“Дощовик” між тим швидко гладшав і під власною вагою аж розпливався, нагадував велетенську краплю, яка от-от лусне… Коли ставало затишно, гриб, обкутаний димом, скидався на потвору, вкриту бурою вовною, та перший же подув пасату зривав з нього “перуку” і, розшматувавши, відносив у бік океану.
— Та й смердить же! — сказав президент, коли закрут вітру швиргонув на них хмару газу, — в деренчливому голосі вперше прозвучали веселі нотки. — А м’ясо в нього не отруйне?
— М’ясо цієї істоти таке ж, як і в Діка, — відповів Спільман.
— Перевіримо, перевіримо… Джюре! — Таппінгер значуще кивнув у бік літака.
Перера швидко, як на його вагу, збігав до літака і повернувся з автоматом.
— Гадаю, час заколоти кабана, — сказав президент компанії.
Але Перера не встиг натиснути на спусковий гачок. Шкіра трьохметрового в діаметрі “дощовика” не витримала власної ваги: він нагло репнув і розвалився навпіл, хлюпнувши в пилюку сукровицею. Ті дві частини нагадували долі розколотої дині, тільки з порівняно меншими нутрощами і чорними зубами на тому місці, де в дині мала бути б зав’язь. Президент, обіпершись на ціпок, дивився на кількатонні гори добірного м’яса, і в його немигаючих очах спалахували то лукаві, то веселі, а то й жадібні вогники. Сем поспішив з мачете до гриба.
— Чого він побіг туди? — запитав Таппінгер.
— Коли не відрізати решток рота, через кілька хвилин обидві половини стануть самостійними м’ясними грибами і все почнеться спочатку.
— О гідра! — в голосі президента компанії чулося схвалення і подив. — Семе, не займайте! — розлігся його тремтливий голос.
Сем спинився від раптового окрику.
Обидві половинки між тим почали згортатися” як згортається їжак, ховаючи живота. Поки Сем розмірковував, чи слід йому виконувати наказ президента, половинки “гриба” перетворилися на дві кулі значно меншої величини. Та, що була ближче до Сема, крутнулася в його бік, і біолог кинувся навтіки.