Нортенгерське абатство
Шрифт:
Героїня, яка повертається наприкінці своїх знегод до рідної домівки в щасливому усвідомленні поновленої репутації і з величністю графині, супроводжувана кількома фаетонами зі шляхетними родичами, а також каретою з четвернею коней і трьома покоївками, є образом, на якому перу його творця приємно зупинитись якомога довше. Така героїня робить честь кінцівці будь-якого роману, і його автор має право розділити з нею славу, що вона її так щедро йому дарує. Але в моєму випадку все виглядає зовсім інакше. Свою героїню я повертаю до рідного порога самотньою і приниженою, а тому не відчуваю втіхи докладно розповідати про її прибуття. Героїня в найманій поштовій кареті завдає такого жалю почуттям романіста, що в нього одразу ж зникає бажання писати в пишному й піднесеному стилі. І тому кучер швидко провезе її через село, минаючи гурти
Однак, хоч як Кетрін була засмучена, з’явившись у такий спосіб перед пасторським будиночком, і хоч яке приниження відчуває, розповідаючи про це, її біограф, мешканцям будиночка вона зробила неабияку приємність, яку викликало, по-перше, те, що біля його ґанку зупинилася карета, а, по-друге, що з карети вийшла вона сама. У Фуллертоні карета з мандрівником є рідкісним видовищем, і тому, побачивши її, усе сімейство зібралось коло вікна; а те, що карета зупинилася біля воріт, викликало захват усієї родини, і в усіх її членів заблищали очі, — захват, цілком несподіваний для всіх, окрім двох наймолодших дітей, шестирічного хлопчика й дівчинки чотирьох років, які чекали прибуття брата чи сестри, коли повз їх садибу проїжджав якийсь екіпаж. Яким щасливим був погляд, що перший розпізнав Кетрін! Яким щасливим був голос, що повідомив про це! А втім, належало це відкриття Джорджу чи Гаррієт, установити точно було неможливо.
Батько, мати, Сара, Джордж, Гаррієт, які зібралися коло дверей, щоб зустріти її з усією ніжністю й гостинністю, — таке видовище не могло не викликати в душі Кетрін відповідних почуттів. І, вийшовши з карети, в їхніх обіймах вона знайшла більшу розраду, ніж їй це здавалося можливим. Її так тісно оточили, так голубили, що вона навіть відчула себе щасливою! Радість зустрічі з люблячою родиною на короткий час заступила всі інші переживання, а радість їхньої зустрічі з нею майже не залишила часу для спокійної цікавості. Проте місіс Морланд, одразу ж звернувши увагу на блідість і стомлений вигляд бідолашної мандрівниці, поквапилася всадовити всіх за чайний стіл, щоб підкріпити її сили, перш ніж почнуться розпитування, які потребують докладних відповідей.
Дуже неохоче й з великими ваганнями Кетрін нарешті почала розповідати те, що через півгодини її ввічливі слухачі могли б визнати за пояснення, — до того часу вони навряд чи зрозуміли причину або усвідомили подробиці її несподіваного повернення. Вони аж ніяк не були людьми дратівливими, запальними чи надто вразливими. Але в цьому разі, коли все стало зрозуміло, навіч була кривда, що її годі було полишити без уваги або забути за півгодини. Не відчуваючи ніякої романтичної тривоги з приводу тривалого й самотнього доччиного подорожування, містер і місіс Морланд не могли не усвідомлювати, що це подорожування мало бути для неї вельми неприємним, що самі вони ніколи б його не допустили і що, відправляючи її в таку дорогу, генерал Тілні вчинив непорядно й бездушно — зовсім не так, як личить джентльменові й батькові. Чому він так повівся, що спонукало його до такого порушення правил гостинності й так раптово перетворило його найдобріше ставлення до їхньої дочки на очевидну недоброзичливість — було питанням, відповісти на яке їм було принаймні так само важко, як і самій Кетрін. Але вони не утруднювали себе тривалими роздумами. І після належної кількості марних припущень вони вичерпали весь свій гнів і своє здивування, сказавши, що «все це дивно, і він, певно, дуже дивна людина». Сара, захоплена загадковістю цього випадку, з юнацьким запалом пропонувала все нові й нові пояснення, але мати їй сказала:
— Люба моя, ти завдаєш собі занадто багато непотрібного клопоту. Повір, ця справа взагалі не варта того, щоб намагатися її зрозуміти.
— Я згодна, що, коли він згадав про свою обіцянку, він вирішив, що Кетрін треба покинути абатство, — відповіла Сара. — Але чому він не повівся з Кетрін належним чином, ввічливо принаймні?
— Мені шкода його дітей, — сказала місіс Морланд. — Їх це, певно, дуже засмутило. Що ж до всього іншого, то це не має значення. Кетрін зараз удома й у безпеці, а наші гаразди не залежать від генерала Тілні. — Тут Кетрін зітхнула. — Що ж, — продовжувала її мати, схильна до філософування, — я рада, що не знала про твою подорож заздалегідь. Але тепер, коли все позаду, в ній, мабуть, і не було особливої шкоди. Ситуації, з яких треба знаходити вихід самотужки,
Кетрін сказала, що теж на це сподівається й хотіла б позбутися своїх вад. Але душевне піднесення в неї вже минуло, і, незабаром відчувши, що їй хочеться помовчати й залишитися на самоті, вона охоче послухалася наступної поради матері — раніше лягти спати. Її батьки, які вбачали в блідому вигляді й стривоженому стані дочки природний наслідок пережитої нею образи, а також незвичного напруження й утоми після тривалої поїздки, розсталися з нею, не сумніваючись, що їй стане краще, як тільки вона добре виспиться. І хоча, коли вони всі зустрілися наступним ранком, її стан був не таким добрим, як вони сподівалися, вони, проте, й не запідозрили, що схвильованість Кетрін має більш серйозні причини. Вони жодного разу не згадали про її серце, що з боку батьків юної дами сімнадцяти років, яка щойно повернулася після першого від’їзду з дому, було досить дивно!
Як тільки сніданок закінчився, Кетрін узялася за перо, щоб виконати обіцянку, яку дала міс Тілні. Віра останньої в дію на почуття подруги часу й відстані цілком виправдалася, бо Кетрін уже дорікала собі, що надто холодно розсталася з Елінор, ніколи не цінувала достатнім чином її доброту та інші її риси й мало співчувала її вчорашнім стражданням. Сила цих почуттів, однак, не викликала в Кетрін натхнення. Жоден лист не був для неї таким важким, як лист до Елінор Тілні. Написати листа, в якому слід змалювати належним чином її почуття й душевний стан, висловити вдячність без самоприниження, бути стриманою без холодності, відверто, але без тіні образи написати так, щоб Елінор не відчула болю, читаючи, і, що було найважливішим, щоб їй самій не довелося червоніти, якщо цей лист раптом потрапить на очі Генрі, — це був задум, здійснення якого лякало Кетрін своєю непосильністю. І, після тривалих міркувань і розгубленості, вона, бажаючи бути впевненою у своїй безпеці, вирішила написати дуже короткого листа. Тому гроші, які їй позичила Елінор, були їй повернуті разом із запискою, яка містила трохи більше, ніж висловлювання вдячності й найніжніші побажання від усього серця.
— Дивне знайомство, — зазначила місіс Морланд, коли лист був написаний. — Раптово виникло й раптово закінчилося. Мені дуже шкода, що усе так сталося: місіс Аллен казала, що брат і сестра Тілні — дуже приємні молоді люди. І до того ж тобі так не пощастило з твоєю подругою Ізабеллою. О, бідолашний Джеймс! Що ж, учитися доводиться все життя. Сподіваюся, наступні друзі, які у вас з’являться, будуть більш гідними людьми.
Почервонівши, Кетрін відповіла з запалом:
— У мене ніколи не буде подруги, більш гідної, ніж Елінор.
— Ну що ж, якщо так, моя люба, я впевнена, що рано чи пізно ви ще зустрінетеся. Не хвилюйся з цього приводу. Ставлю десять проти одного, що через кілька років доля знову вас зведе. І якою радісною для вас буде ця зустріч!
Спроба місіс Морланд утішити дочку була невдалою. Надія на зустріч через декілька років могла тільки навести Кетрін на думку, що за цей час може відбутися те, що зробить цю зустріч для неї нестерпною. Вона ніколи не зможе забути Генрі Тілні або думати про нього з меншою ніжністю, ніж у цю хвилину, але він може її забути, і після цього зустрітися з нею!.. На очі Кетрін набігли сльози, коли вона уявила собі таку картину поновлення їхнього знайомства. А її мати, збагнувши, що її заспокійливі міркування не подіяли, запропонувала їй як ще один спосіб підняття настрою відвідати разом з нею місіс Аллен.
Їхні будинки були розташовані всього лише за чверть милі один від одного, і, доки вони туди йшли, місіс Морланд коротко розповіла, що вона думає про розчарування Джеймса.
— Нам усім його шкода, — сказала вона, — але в усьому іншому розладнання цього одруження нас не засмутило. Ми не могли схвалювати його заручини з дівчиною, яку зовсім не знаємо і в якої немає посагу. А тепер, після того, що сталося, ми взагалі не можемо про неї добре думати. Зараз бідолашному Джеймсові важко, але з часом все мине. І я сподіваюся, що помилка, яку він через свою недосвідченість зробив при своєму першому виборі, навчить його розсудливості в майбутньому.