Нортенгерське абатство

Остин Джейн

У розмові вони звернулися до тем, вільне обговорювання яких якнайкраще сприяє раптовому виникненню близької дружби між двома юними дамами, — таким, як убрання, бали, флірт і людські дивацтва. Міс Торп, однак, будучи на чотири роки старшою за міс Морланд і, отже, більш обізнаною, при обговорюванні цих тем мала істотні переваги. Вона могла порівняти бали в Баті з балами в Танбриджі, батську моду — з лондонською, могла пояснити новій подрузі, яку мають вагу зі смаком дібрані прикраси, здогадатись про флірт між джентльменом і леді, які тільки й того, що всміхнулись одне до одного, і серед густого натовпу помітити якого-небудь дивака. Ці здатності викликали в Кетрін неабияке захоплення, бо сама вона була необізнаною з такими речами. І вона пройнялася такою повагою до подруги, яка могла б завадити їхньому зближенню, коли б не жвавість і невимушеність міс Торп, а також її багаторазові запевнення в тому, як вона рада їхньому знайомству, усе це не розвіяло в Кетрін почуття благоговіння перед нею, зберігши в її серці лише палку симпатію до неї. Вони пройшлися по

Галереї півдюжину разів, але для зростаючої взаємної прихильності, яка чимдалі міцніла, цього було недостатньо, і міс Торп, коли вся компанія покинула цей заклад, провела міс Морланд до самих дверей будинку містера Аллена. І там вони розпрощалися після ніжного й тривалого рукостискання, з’ясувавши, на взаємну радість, що завтра ввечері вони зустрінуться в театрі, а вранці будуть молитися в одній церкві. Кетрін одразу ж побігла нагору сходами, щоб подивитися з вікна вітальні, як міс Торп віддалялася, йдучи вулицею. Вона захоплювалася ґраційністю її ходи та елеґантністю її постави й сукні, від усієї душі дякуючи долі за те, що вона послала їй таку подругу.

Місіс Торп була вдовою, і не дуже заможною. Вона була життєрадісною доброзичливою жінкою, поблажливою до дітей. Її старша дочка була вельми гарною на вроду, а молодші, уявляючи себе такими ж красунями, як і їхня сестра, наслідуючи її манери та стиль у одязі, були цілком задоволені своєю долею.

Ця коротка характеристика родини потрібна для того, щоб звільнити читача від довгої й докладної оповіді самої місіс Торп про її колишні поневіряння й злигодні, на яку б забракло трьох чи чотирьох наступних розділів, і тоді довелося б сказати про вади домовласників та слуг і відтворювати з усіма подробицями розмови двадцятилітньої давності.

Розділ V

Того вечора в театрі обмін кивками й усмішками з міс Торп (хоча вони, безперечно, забирали в Кетрін багато часу), не поглинули аж так її уваги, щоб забути пошукати поглядом містера Тілні в усіх ложах, які вона тільки могла осягнути поглядом. Але її старання були марними. Містерові Тілні п’єса була так само не до вподоби, як і Галерея. Вона сподівалась, що наступного дня їй більше пощастить. І коли ранок наступного дня випав напродив чудовий, наче на догоду її бажанню, вона майже не мала в цьому жодного сумніву. Бо погожий недільний день у Баті виганяє з кожного будинку всіх його мешканців, які, прогулюючись, висловлюють знайомим своє захоплення чудовою погодою.

Як тільки богослужіння закінчилося, Торпи й Аллени негайно об’єднались і, перебувши в Галереї рівно стільки часу, скільки було достатньо для того, щоб дійти висновку, що тамтешня тиснява нестерпна та що в ній неможливо побачити хоча б одне шляхетне обличчя, — висновок, якого усі доходять щонеділі протягом усього сезону, — вони заквапилися до Крессента, щоб подихати свіжим повітрям у кращому товаристві. Тут Кетрін та Ізабелла, гуляючи під руку, знову насолоджувалися дружньою задушевною бесідою. Вони розмовляли довго і з великою приємністю. Але надія Кетрін зустріти свого партнера по танцях знову не справдилась. Його не було ніде. Усі спроби його знайти не мали успіху. Він не з’являвся ні на ранкових зборищах гультяїв, ні на вечірніх асамблеях, ні в Верхніх, ні у Нижніх залах, ні на костюмованих балах, ні на звичайних. Уранці він не прогулювався пішки, не їздив верхи, не роз’їжджав у екіпажі. Його імені не було в книзі відвідувачів Галереї-бювета, а більше його ніде було шукати. Він, певно, покинув Бат. Проте він навіть не згадав, що буде тут так недовго. Ця таємничість, яка завжди сприяє героєві роману, створила в уяві Кетрін новий ореол навколо його характеру й поведінки і підсилила її прагнення щось про нього дізнатися. Від Торпів вона не могла ні про що довідатися, бо вони приїхали до Бата лише за два дні до зустрічі з місіс Аллен. Однак, про містера Тілні Кетрін часто й залюбки розмовляла зі своєю чарівною подругою, яка дуже старанно заохочувала її до цих розмов, і, отже, не давала змоги стертися з її пам’яті враженню, яке він на неї справив. Ізабелла була впевнена, що він має бути приємною молодою людиною. І не менше вона була впевнена в тому, що йому не може не подобатися її люба Кетрін і, отже, невдовзі повернеться. Особливо їй подобалося те, що він був священиком, бо вона «вважала своїм обов’язком зізнатися, що дуже прихильно ставиться до цього заняття». Вона вимовила ці слова з чимось подібним до зітхання. Мабуть, Кетрін помилилася, не зробивши спроби дізнатись у Ізабелли про причини цього делікатного виявлення почуттів. Але у тонкощах виявів любові та обов’язків дружби вона була ще недостатньо досвідченою, аби знати, коли слід доброзичливо пожартувати, а коли — домагатися відвертості.

Місіс Аллен тепер була цілком щасливою та задоволеною Батом. Вона знайшла знайомих, і вони були, на втіху їй, родиною її найгіднішої давньої подруги й на довершення всього цього щастя вдягалися значно бідніше, ніж вона сама. Замість щоденно повторюваної фрази: «Якби в нас були знайомі в Баті!» вона почала казати: «Яка я рада, що ми зустрілися з місіс Торп!» і не менш, ніж її юна підопічна та Ізабелла, прагнула, щоб дві родини постійно спілкувались. І день здавався їй марно витраченим, якщо більшу його частину вона не була поряд з місіс Торп, ведучи з нею бесіди, у яких, однак, навряд чи був обмін думками, а часто навіть спільна тема, бо місіс Торп говорила головним чином про своїх дітей, а місіс Аллен — про свої вбрання.

Дружба поміж Кетрін та Ізабеллою розвивалася так само стрімко, яким

був її початок, і вони так швидко пройшли всі стадії взаємної симпатії, яка чим далі ставала відчутнішою, що невдовзі не залишилося жодного свідчення цього почуття, якого вони б не показали одна одній або тим, хто їх оточував. Вони називали одна одну на ім’я, гуляли тільки під руку, зашпилювали одна одній шлейфи перед танцями і були нерозлучними в товаристві. І якщо дощовий ранок позбавляв їх інших розваг, вони, незважаючи на вогкість і твань, неодмінно зустрічались і, зачинившись у кімнаті, читали роман. Так, так, роман; бо я не дотримуватимусь нешляхетного й нерозумного звичаю, поширеного серед романістів, — зневажливо засуджувати твори, які вони самі й примножують, — приєднуючись до найзапекліших ворогів романів, нагороджуючи ці твори найрізкішими епітетами й конче рідко дозволяючи їх читати власній героїні, яка, випадково розкривши роман, з незмінною огидою перегортає його нудні сторінки. Та ба! Якщо героїню одного роману не буде патронувати героїня іншого, від кого ж іще їй чекати захисту й турботи? Я не можу цього схвалювати. Залишімо оглядачам лаяти на дозвіллі ці витвори письменницької уяви й на кожний новий роман відгукуватись безглуздими та заяложеними фразами, якими звичайно висловлюють невдоволення в сучасній пресі. Годі зраджувати одне одного. Ми, романісти, зазнаємо більших образ, ніж будь-які інші автори. Хоча наші твори принесли читачам більше глибокої та щирої радості, ніж твори будь-якої іншої літературної корпорації у світі, жоден літературний жанр не ганили з таким завзяттям. Пиха, неуцтво й мода роблять кількість наших ворогів майже рівною кількості наших читачів. І обдаровання дев’ятисотого автора стислої історії Англії або упорядника й видавця тому, який містить кілька дюжин рядків з Мільтона, Поупа й Прайора, статтю з «Глядача» й розділ зі Стерна, звеличуються тисячами пер, тоді як існує мало не загальне прагнення применшити здібності і знеславити працю романіста, плюндруючи твори, на користь яких свідчать лише талант, розум і смак. «Я не люблю романів», «Я рідко відкриваю романи», «Не сподівайтеся, що я часто читаю романи», «Це занадто добре для роману» — ось загальний тон. «Що ви читаєте, міс?» — «Ох, це всього лише роман!» — відповідає юна дама, відкладаючи книжку вбік з підкресленою байдужістю або миттєвим збентеженням. «Це всього лише „Цецилія“, або „Камілла“, або „Белінда“», або, одне слово, усього лише твір, у якому показані найсильніші прояви людського розуму, у якому є найпроникливіше знання людської природи, найвдаліше змальовані різні її зразки, а найяскравіші вияви дотепності й веселощів донесені до людей найточнішою мовою. Однак коли та сама юна дама замість подібного твору читає том «Глядача», як гордо покаже вона вам книжку та її назву! Проте, дуже малоймовірно, щоб її справді зацікавило хоч щось із цього грубезного тому, зміст і стиль якого не можуть не викликати огиди в молодої людини зі смаком, бо надто часто його статті присвячені неправдоподібним обставинам, непереконливим характерам і бесідам на теми, які вже давно не цікавлять жодну живу істоту; мало того, ці статті подеколи написані такою поганою мовою, що навряд чи вона залишить сприятливе враження про століття, яке її сприймало.

Розділ VI

Наступна бесіда між двома подругами, що відбулася одного ранку в Галереї-бюветі, коли вони були знайомі вісім чи дев’ять днів, наводиться тут, аби дати читачеві уявлення про їхню ніжну взаємну прихильність, а також тонкість, глибину й своєрідність їхніх думок і літературних уподобань, які становили основу цієї прихильності.

Вони заздалегідь домовилися про зустріч, і позаяк Ізабелла прийшла на п’ять хвилин раніше за подругу, то її першими словами, природно, були:

— Моя люба, що вас так затримало? Я чекаю вас цілу вічність!

— Невже я змусила вас чекати? Перепрошую, але я гадала, що не спізнююсь. Адже зараз перша година. Сподіваюсь, ви тут недавно?

— О, я чекаю вже тисячу років, не менше. Принаймні цілих півгодини. Ну, то сядьмо ось у тому кутку зали, зробімо собі таку приємність. Мені треба розповісти вам так багато всього цікавого. Передусім, я так боялася, що піде дощ, коли збиралась уранці з дому! Здавалося, він ось-ось уперіщить, — а я б тоді геть засмутилася. Знаєте, я щойно бачила у вітрині на Мільсом-стріт маленький капелюшок, найгарніший з усіх, які тільки можна собі уявити. Він схожий на ваш, тільки не з зеленими стрічками, а з червоногарячими, і мені так закортіло його купити. Але, люба Кетрін, як у вас минув ранок? Ви продовжили читання «Удольфо»?

— Так, взялася за нього, щойно прокинулась. І вже дісталася до чорного покривала.

— Справді? Чудово! О! Нізащо у світі не скажу, що під ним сховано. Хоча вам, певно, кортить дізнатись?

— О, ще б пак! Що б там могло бути? Але ні, не кажіть, благаю вас, жодного слова! Напевно, там скелет. Я певна, що там скелет Лорентіни. О! Я в захопленні від цієї книжки! Я б із задоволенням читала її усе життя. Повірте, коли б я не домовилася з вами про зустріч, я б нізащо від неї не відірвалась.

— Люба моя, я так вам вдячна! Але коли ви закінчите «Удольфо», ми з вами почнемо читати «Італійця». І я вже приготувала для вас список з десяти чи дванадцяти таких романів.

— Справді? Яка я рада! Що ж це за романи?

— Зараз я прочитаю вам їхні назви. Вони в мене тут, у записнику. «Замок Вольфенбах», «Клермонт», «Таємничі застереження», «Чаклун Чорного лісу», «Опівнічний дзвін», «Сирота з Райну» та «Страшні таємниці». Цього поки що досить.

— Так, звичайно. Але чи всі вони з жахами? Чи ви впевнені, що вони всі з жахами?