Нові пригоди самоходика

Ненацький Збігнєв

Вітер дедалі міцнішав, дерева шуміли все дужче. Я не схотів гріти й пити чай. Навіть подумав, чи не краще поїхати звідси й заночувати на березі, але втома перемогла. Я вирішив лишитися, відразу лягти спати, а вдосвіта добре оглянути місце, де побачив криваву пляму. Однак, перш ніж зашнуруватися в наметі, я із засвіченим ліхтариком обдивився усе навколо.

Береги острова позаростали деревами й кущами, а середина була гола, трав'яниста, з безліччю великих кротовин. Шум вітру поглинав і глушив усі звуки, хоч я був майже певен, що острів безлюдний. Якісь люди, може,

ті, що залишили на піску криваву пляму, відпливли звідси перед вечором.

Та хоч я й знав, що сам на острові, все ж довго не міг заснути, дослухаючись до шуму вітру, шелестіння очерету й хлюпотіння хвиль на озері, намагаючись розрізнити серед цих звуків відгомін розмови або чиюсь ходу.

Нарешті мене стомило це чатування, і над ранок я поринув у міцний сон.

Розбудив мене чийсь писклявий голос:

— Гей, громадянине, прокиньтеся!

Я вискочив із спального мішка, вистромив з намету заспане обличчя.

На піщаному березі стояли поряд чотири байдарки, оснащені німецькими моторами. Мій намет оточили вісім рослих п'ятнадцяти— й чотирнадцятирічних хлопців у гарцерському одязі: короткі штани, білі пояси й портупеї, а також білі шнури, що звисали з плеча. Отже, хлопці належали до гарцерської служби руху. Обличчя у них були суворі.

Я вийшов з намету й випростався. Відразу ж один із них зазирнув у намет і мовив:

— Сам один. Більше нікого.

Щось не сподобалось мені в їхніх обличчях, у тоні, яким заговорив хлопець.

— Чого вам треба? — неввічливо буркнув я.

Наперед виступив, мабуть, їхній вожатий. Найнижчий на зріст, але кремезний. Голос, як у півника.

— Громадянине, згорніть свій намет і поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.

— Аж три? — здивувавсь я.

— Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.

— Я зрозумів це з ваших грізних облич, громадяни гарцери, — відповів я. — Та все ж я з вами не попливу.

— Можна й примусити вас. — Він гордо випростався. — Або затримаємо вас тут і викличемо міліцію.

Я демонстративно позіхнув на знак зневаги. Мене ображено, і я не збирався дискутувати з ними чи запитувати, на якій підставі вони надумали мене звинувачувати.

— Це ви напали на мене, збудили вдосвіта, стали погрожувати. Та відступіться трохи, бо я хочу закип'ятити води на чай.

Гарцери відбтупили, трохи збентежені моєю спокійною поведінкою.

— Ви вкрали в нас три байдарки… — знову почав вожатий. Я урвав його мову:

— Мене не цікавлять ваші справи, і я не хочу далі розмовляти з вами. Приводьте міліцію.

Вожатий занепокоївся. Безпорадно подивився на своїх товаришів.

— Збігайте хто-небудь до Сем'ян і подзвоніть з рибальської контори на пункт МО 1 в Залеві. А ми тут постережемо цього гостя.

— А може, Яструбе, забрати його в табір? — спитав найвищий з-поміж них, з темним пушком під носом.

1

МО — Міністерство оборони.

Вожатого

звали Яструб і, мабуть, він мав-таки бойовий характер. Він глипнув на мене так, ніби оцінював мою силу. Але не згодився з пропозицією.

— Не варто з ним возитись, — махнув він рукою.

Обізвався хлопець, схожий на дівчину, — така в нього була ніжна врода.

— Та це чоловік ніби пристойний. Може, й не він украв наші байдарки?

— Басько, не мели дурниць! — гримнув на нього Яструб. Напевно, того хлопця прозвали Баською за його вроду. Мені дуже сподобалося це прізвисько, бо цілком пасувало йому.

— Цей чоловік не злодій, — затявся Баська.

— Звідки ти знаєш? — насупив чоло Яструб. Той знизав плечима.

— Навіщо йому аж три байдарки?

— Але ж він не прилетів на острів літаком, а приплив якоюсь із наших байдарок. Адже ми знайшли його тут в очереті.

Самохода вони не знайшли, а тільки байдарки, і це збудило в них підозру. Я міг показати, де сховав машину, однак мене смішила ця ситуація і цікавило, що вони робитимуть далі.

Обізвався третій гарцер:

— Здається, над Озерищем знову шастає ватага Чорного Франека з Охоти. Може, це вони вкрали наші байдарки.

Яструб усе не хотів визнати своєї поразки. Він наївно спитав мене:

— Ви справді не крали байдарок? Я посміхнувся:

— Ні.

— А як ви опинилися на острові?

— В очереті мій моторний човен.

— Чому ви одразу не сказали нам про це?

— Адже ви про це не питали. Ви оточили мене, мов бандита.

Він зсунув на чоло кашкет і почухав потилицю.

— Коли правда, що на Озерищі ватага Чорного Франека з Охоти, то крадіжка байдарок — їхня справа. Я вже їх знаю. Вони й торік були тут. Прийшли колись на наше вогнище й почали бешкетувати, аж поки ми їх прогнали. Відтоді в нас із ними триває війна. Тепер почнеться знову. Треба буде повідомити про це коменданта табору, зміцнити варту і зробити кілька розвідок в околиці, щоб довідатись, де табір Чорного Франека.

Баська вголос розмірковував:

— Я розумію, що в нас украли байдарки й перепливли озеро. Але навіщо їх покинули в очереті біля цього острова? З якою метою?

Яструб вважався найрозумнішим. Він швидко, не замислюючись, розв'язував найскладніші питання.

— Хотіли покепкувати з нас.

Я був іншої думки.

— Коли б ви, як годиться гарцерам, були уважніші, то напевне помітили б криваву пляму на піску.

Вони побігли на те місце, що я показав, і знайшли на березі пляму крові.

— Ой, що це? — зойкнув Баська. — Тепер справді треба пливти до Сем'ян і дзвонити в міліцію.

— Авжеж, — погодився Яструб. — Тут стався злочин. Убито людину.

Жваво перемовляючись, вони силкувалися прочитати сліди на піску, але, йдучи до берега, самі затоптали їх.

А я? Коли крізь шум дерев я почув з острова якісь звуки, мені сяйнула одна думка. І я вже спокійно пив чай і не зважав на велику пляму крові.

Яструба неприємно вразила моя байдужість. Де ж пак! Стався злочин, а я попиваю собі чай.