Нова стара баба
Шрифт:
Шуба справила на Тарасовича суттєве враження, мені він обмовився про це випадково, не подумав, що я того не знаю. Я ледь приповзла додому, вклалася в постіль, загорнулася Зойчиною ковдрою та плакала. Цю навіжену могли запроторити туди ж, де сконав мій чоловік.
Київ шістдесятих років зустрів нас пахощами біло-рожево-пелюсткових абрикосових дерев. Зойка зачманіла, вона відкрила вікно тролейбуса та закричала: «Ох, и ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё-ё!!! Летом будет оранжевая жизнь, ёп-папало-ногу! У меня счас почки прорастут и жопа вспреет!»
Наталя в розквіт свого
Зойка відразу дізналася, де знаходяться київські пошивні фабрики, комісійні магазини, скупки, ринки, та познайомилася з Валєрою (хутро, золото, ікра). Її записник був сповнений іменами людей, основну інформацію щодо яких можна було прочитати в дужках. Я звала це – Зойчини дужкові люди. Наприклад: (марочный кирпич), (свежие торты, пироженки, кулебяки), (пошив перчаток), (колбаса), (импорт, мебель), (икра, лосось, копчёная рыба – по чётным, парикмахеры – по нечётным), (остатки царского фарфора), (редкие книги, эротика, любовные, билеты в оперный), (хор. евр. детский врач) і таке інше.
Коли я трохи наївно запитала, навіщо то їй треба, Зойка різко відповіла: «Жить как-то надо. И девку поднимать. На какие шиши?» Я сказала, що спробую влаштуватися на роботу. До себе, у Ботанічний сад.
Мене радо прийняли до колективу, котрий дуже змінився, я б навіть сказала, істотно русифікувався. Зойка підводила соболині брови: «Не может называться работой богадельня, как у вас».
Зойка одного разу пройшлася садом із розвідницькою метою, а потім водила туди Наталю – гратися, дихати свіжим повітрям та для профілактики бронхіту. У Ботанічному саду Зойка вгледіла кілька цікавих рослин, цікавих не на її погляд, а на погляд людей, що розуміються на красі та комфорті.
Звідки Зойка відчувала потреби цієї публіки – уявлення не маю, але так само, як вона могла вцілити білці в око на відстані в десятки метрів, так само безпомилково підстрелювала потрібних людей.
Цікавими рослинами були японські троянди та різні декоративні деревця, що їх усі називали «пальмами», а я втомилася постійно озвучувати їхні назви латиною. Зойці вдалося поцупити та прилаштувати згадані рослини до родин одного академіка, народного судді, дружинам двох партійних діячів, директорові одного з центральних гастрономів та навіть доставити ці крадені пальми до санаторію ЦК КПУ.
А ще вона домовилася з дирекцією Байкового цвинтаря, що постачатиме квітучі кущі, насіння гарної «гладенькой» травиці та різні «благородные дорогие цветы». Усім цим бізнесом вона пречудово займалася за моєю спиною, я навіть не здогадувалася. «Меня это не удивляет. Ты в озеро смотришь, не себя видишь, всё лилии, ярких рыбок да утопших. Цветочкам сюсюкаешь, ах, какие прекрасные, рыбкам улыбаешься, а над мертвяками слёзы льёшь крокодильи».
Я тільки зараз збагнула, що Зойці на той час було тридцять років. Вона, завжди ширококоста, висока, йшла, ніби марширувала, вимахуючи здоровенними руками. Чорні тугі коси вкладала наче корону, посивіла рано, це й не дивно, бо спалахувала миттєво, переймалася усім і до всього мала справу. Її сиві хвилясті волосини нагадували мені громовиці, та
Її не можна було назвати огрядною, вона була значущою. Як імператриця. Хоча, відверто кажучи, більше нагадувала мені Петра Першого, а не Катерину Велику.
Вона ніколи не знайомила мене зі своїми чоловіками, часто здавалося, що у неї нікого нема. Хоча стосунки були. Із м’ясником Яшею, котрий хотів забрати її до Ізраїлю, через що почув про себе багато цікавого, наприклад, ніби його ступні смерділи гнилим м’ясом. Із масажистом київського «Динамо», вона його, здається, любила, але ще більше боялася, що він її кине, тому в любові так і не зізналася.
Ще були чоловіки, деякі з них – бандити, із якими Зойка ніколи не зустрічалася в себе вдома, тільки на чужих квартирах та складах.
Наталю вона балувала, хоча нізащо в цьому не зізнається. На мої закиди відповідала так: «Гной только цветочкам твоим расти помогает, а девке нужно другое. Коли ты в этом с хрен комариный понимаешь, другим дело делать не мешай».
Вона купувала Наталі пухнасті кофтинки, водила її співати в хорі, готувала котлетки на пару, коли один із лікарів указав на можливі проблеми з нирками, діставала кроликів, мандарини, оливкову олію (від якої сама плювалася), козине молоко та навіть шила малій сукні й теплі сарафани на замовлення у модних кравчинь.
Одного дня до нас прибули гостювати Ємиш та Настальче, з ними – їхня старша донька Марина. Дивно було бачити їх у цілком звичайному міському одязі, я збагнула: нізащо не упізнала б. Ми там усі маскувалися. Тварини, табірники, зневолені-вільні люди. Настальче роздивлялася мене, хихотіла, казала, якби побачила мене там у цій картатій сукенці з грайливою оборкою, пущеною подолом, та в білих босоніжках із квадратними підборчиками, вона б чоловіка тим самим рябчиком відхльостала, що нам у дар призначався.
Вони привезли сибірські скарби, мені подарували намисто, Зойка затарилася мороженою рибою, хутровими шкурками, ікрою, а також ще чимось, на що подивитися мені не дали. Згодом я дізналася: це було маленьке лайченятко. Зойка сумувала за Блоховцем.
Настальче розповіла, як один зайда минулого року знайшов тіло Паши Корабльова, а Ізабеллу звинуватили у вбивстві, тоді їй довелося вийти заміж за якогось табірного постачальника, смердючого мужлана, однак заради сина вона була готова витримати все. «Собачья у ней жизнь. Такую красу сморил, ирод».
Ми згадували тодішнє життя, плакали, навіть Зойка потайки терла очі носовичком, і я бачила, як тремтить її рука.
Наталі подарували шубку з хутра білок. Я почала нервуватися, раптом дитина стане плакати, жаліти вбитих пухнастиків, але Наталя була не щемкої породи. Вона вдягнула шубу, крутилася перед люстром, оглядаючи себе з усіх боків, аж потім сказала: «Ай, яка ж дивовусенька ця Натусенька!» Ми засміялися й ще довго звали її так.
Якось я набралася сміливості й висловила Зойці своє незадоволення її махінаціями, крадіжками та перепродажем дефіцитних або рідкісних товарів. Окрім того, що я не сприймала такого способу життя, ще непокоїлася за подругу, постійно побоювалася: її «заметуть».