Інше ґроно проникнень і свідчень

Ешкилев Владимир Львович

Під кінець банкету сталася смішна пригода. Великий яйцятий кіт прийшов до павільйону і став нявкати на Солтиса. Достойний брат Олександр в цю мить чомусь дуже зблід, а старий розенкройцер вийняв з колоди та показав йому XIX карту з «Таро посвячених» німця Якима Вінкельмана, яка називається Sonne des Osiris — «Сонце Озіріса». Він промовив до Олександра, тримаючи карту перед його очима:

«Вогонь запалюється в духів тільки коли вони переборюють матерію, мій брате. Сонце освітлює тих розумних, які піднеслися над туманом попереднього способу мислення».

Брат Олександр від тих слів знітився й приклав руку до серця

на знак братської згоди та упокорення перед істиною вищого градусу. Наглядаючий полегшено й голосно засміявся. Він підвівся з повним келихом золотавої «біхерівки» і проголосив тост: «За тих котів, які вчасно нявкають».

Вже у зворотному потягу старий розенкройцер розслабився і сказав учням: «Називання — найтяжча робота для містика. Зі ста придуманих назв дев'яносто дев'ять народжуються мертвими. І тільки одна живою. Для того, хто постійно ходить вагітний назвами та іменами, це надзвичайно важке випробування». А потім додав:

«А які тепер дурні коти поробилися, брацця! Ну просто жах».

Гаряче і зимне

1

Серед усіх дзенівських притч «Залізної флояри» старий розенкройцер Солтис найбільше вподобав коан «Сутність Дзу-міна». В класичному переказі Генро цей коан виглядає так:

«Дзуй-ень, думаючи, що він вже чогось досяг в дзені, зовсім молодим ченцем залишив монастир Дзу-міна і відправився мандрувати Китаєм. Коли через багато років він відвідав монастир, його старий вчитель спитав: „Скажи мені, у чому є сутність буддизму?“ Дзуй-ень відповів: „Якщо хмара не висить над горою, світло місяця борознить хвилі озера“.Дзу-мін гнівно подивився на свого колишнього учня: „Ти став старим, Дзуй. Твоє волосся посивіло, твої зуби повипадали, а в тебе все ще ось таке уявлення про дзен? Як ти тоді зможеш запобігти народженню та смерті?“

Сльози вкрили обличчя Дзуй-еня і він низько схилив голову. Через кілька хвилин він спитав: „Поясніть мені, будь ласка, у чому сутність буддизму?“ „Якщо хмара не висить над горою, — відповів вчитель, — світло місяця борознить хвилі озера“.Перш, аніж вчитель промовив ці слова, Дзуй-ень став просвітленим».

2

Учень Солтиса брат М. написав притчу, ретельно стилізовану під стародавні дзенівські коани. У цій притчі старий монах помирає під час статевого акту, його тіло стає трупом, холоне. Але повсталий прутень залишається гарячим, твердим і пурпуровим ще тридцять років після смерті. Вся ця історія закінчувалася віршем:

Світ вичерпався, береги розсілися на трухло, Але Жовта ріка продовжує линути до Сходу.

Прочитавши притчу і вірш брата М., Солтис залишився незадоволеним.

«Що це за монах, який у поважному віці втішається сексом? Що це за дивовижний прутень? І чому тридцять років, а не триста, до прикладу?» — питав він брата М. Той, на своє виправдання, навів декілька історій з традицій Шаоліня та Північних Скель, в яких оповідалося про любовні пригоди просвітлених вчителів дзена та лідерів монастирських громад.

Але вчитель продовжував ремствувати.

«Блаженні вбогі духом, — сказав учень М., — але що робити мені, людині з чутливою душею та розвиненим інтелектом?»

«Набувати вбогості», — роздратовано промимрив Солтис і залишив учня насамоті.

Через добу учень М. приніс Солтисові новий варіант притчі. На папері він намалював товсте чоловіче причандалля і підписав: «Світ вичерпався».

Солтис скептично подивився на малюнок і напис. Він сказав:

«Цей варіант ще складніший за перший. Яка правда через ускладнення?»

«Я не хочу, — сказав М., — вдаватися до банальності і приносити тобі чистий аркуш паперу».

Солтис безнайдійно махнув рукою. Наступного тижня вони не бачились.

Через вісім днів Солтис зустрів учня М. на вулиці. Він привітав його, але М. не відповів на вітання. Коли М. відійшов на десять кроків, Солтис сказав:

«Гаряче і через триста років є гарячим».

М. обернувся, підбіг до вчителя і вибачився.

З

Через кілька років Солтис розповів цей випадок достойному майстру однієї з балканських лож. Майстер довго сміявся, а потім сказав:

«Як ти знаєш, при піднятті у 26 градус випробовуваного залишають один на один з оголеною „жрицею Істини“. Нещодавно ми піднімали у градус Князя Милосердя дуже побожного брата. Поки він слухав про містерії планет, все було добре. Але коли до нього притулилася гола Істина, його вхопили дрижаки. А прутень встав, посинів і не падав. Здоровенна така штукенція. Божий дар. Він хоче натягнути штани, а не може. Плакав бідний. Так наша „жриця“ підійшла до нього і щось прошепотіла на вухо. Все відразу прийшло до норми. Ми потім питали сестру, що вона йому таке сказала. Вона довго не хотіла розповідати. А потім зізналася. Вона сказала йому: „Я тамхолодна як жаба.“».

«Або як Всесвіт», — сказав Солтис і посвячені випили ракії.

Череп довбуша й зелені діти

Найактивніший період наукової діяльності галицького краєзнавця, філателіста й метафізика Мирослава-Любарта Левицького (у деяких біографів, що писали пізньої радянської та ранньої олігархічної доби — Любарта Вінцентовича Левинського, +1924 р.) припав, як відомо, на першу декаду XX століття. Сучасник Франка, старший товариш Василя Стефаника, Амвросія Гапусяка і ребе Земекіса, він присвятив своє життя пошукам доказів межово-прадавнього походження українських племен, що населяють край між Карпатами і Збручем.

Ідея «найпрадавнішого походження галичан» (далі — НПГ) виникла в Любарта Вінцентовича, як подейкують історики Галичини, зимовим вечором 1897 року під час відвідин популярної у ті часи колиби близ Заболотова, де майбутній класик галицького краєзнавства, маючи настрій, вживав різні напої. Після чергового вживання він раптом усвідомив несамовиту — немовби навмисно, пророчо і доленосно підкреслену вищими несплячими силами — потворність навколишнього веселого люду. Саме в цей мент Любарт Вінцентович зрозумів, що ці некрасиві питущі люди, ці власники відстовбурчених вух, прилиплих до перенісся маленьких очисьок, квадратових щелеп, могутніх надбрівних валів і пірамідальних потилиць є прямими нащадкам найдавніших мешканців Євразії.