Обитель героїв
Шрифт:
Карл Беркадор щосили штовхнув стулки вікна, і вони розчахнулися.
Навстіж.
Шибки задзвеніли так, немов вікно відчинили вперше за сто років.
– Дитина, – вторячи дзвону, сказав Губерт Раптовий, найнесамовитіший герцог з роду д'Естрем'єрів. Він дуже сутулився; здавалося, у стрункого герцога виріс горб. Кожне слово давалося йому на превелику силу: кожне слово було колесом карети, що загрузла в багнюці, але кучер уже заніс батога над спинами коней. – Пам'ять я маю. Іншої не треба. Рятуй дитину, Бруно. Якщо зможеш…
Бруно Духовидець кивнув.
Можна вмерти давним-давно.
Це не має значення.
Головне, щоб дитина народилася здоровою.
* * *
– …Пані, ваш прогноз?
– Фортеця в облозі, сум'яття в небесах, чоловік біля ложа породіллі… Приблизно п'ятдесят на п'ятдесят. Точніше сказати не можу.
– Не потрібно точніше. Це просто чудово, пані мантисо!
– Чому?
– Зовсім недавно в нас не було жодного шансу. А тепер – цілих півсотні! Приступимо. Часу дійсно обмаль. Ви допоможете мені?
– Вважатиму за честь, ваше чорнокнижництво. Що треба робити?
– Станьте тут і будьте готові. Ні, краще приляжте. Так, просто на землю. Ваша світлосте, візьміть мою мантію, скачайте і підкладіть сивілі під спину. Потім сядете біля ніг, щоб вона могла впертися…
– Навіщо? Це не я народжую, це Хендрика…
– Любонько, помовчіть. Хендрика заслабка. Будете забезпечувати родові зусилля…
– Що?
– Тужтеся за неї, а я створю передачу м'язових поштовхів на породіллю! Ага, води відійшли… Зарано, скажу я вам… Ну та це на краще, ми поспішаємо…
– Давайте я…
– Даруйте, юначе, але йдеться не про гнилий зуб. Нам з вами краще мовчки виконувати накази гросмейстера. Він знає, що робить.
– Сподіваюся, що знає…
– Ах'нуар рабайард ауксиліум віта дхаммунг! Віталіз у нормі, серцебиття… Розганяю процес… mobilis in mobile… Р'янна корпорис дзетта маддух! Добре, тепер стабілізація при прискоренні…
– Я тримаю екстерн-форму. Робіть розподіл.
– Дякую, любонько, але побережіть сили. Вони вам ще знадобляться. Цервікальний канал розширений… Півтора пальця за ділянку внутрішнього зіва… Мало! Мало! У неї вузький таз… Пішла фаза вигнання…
– Овал Небес!.. Як боляче…
– А ви як думали?! Нічого, доведется самій родити, будете знати заздалегідь…
– Тітонька Есфірь казала, що при пологах кістки таза розходяться…
– Що вона знає, ваша тітонька! Ще Везалій в «De corporis humani fabrica libri septem» довів, що тазові кістки з'єднані нерухомо… Як же не хочеться цесарити…
– А про вашого Везалія писали: «Чудовисько невігластва, невдячності, нахабності… Найзгубніший взірець безчестя…» Ох боляче!..
– Любонько,
– Добре, гросмейстере.
– Нам ще поталанило, що у ваших іменах збігається багато звуків: вібрації легко поєднуються… Так, починаємо ініціацію… Овал Небес!
– Стривайте!
– Хендрико! Ти жива?!
– Містрис Форзац, це ви?!
– Я… раніше я не могла… Тільки завдяки вашому підживленню… Я вмираю, так? Климе, я хотіла тобі сказати…
– Гросмейстере, не лізьте далі першого еаша! Ви звільните діббука! Він зірве печатки…
– … і відбудеться неконтрольований мана-викид. Я пам'ятаю, пане профос. До речі, де ви зараз?
– Дивлюся на вас у вікно.
– Викид мани? Накопиченої за чверть століття?! Та тут не нас – весь Майорат ущент…
– Стуліть рота, пане Кугут. Ви заважаєте.
– Що ви пропонуєте, Фернане? Чи мені кликати вас Климентом?
– Кличте, як хочете. Я можу спробувати частково блокувати чарову решітку печатей, зробивши викид вузькоспрямованим.
– І структурованим? Пролом-флейта?! Вихід мани із точки найменшого опору? Геніально, добродію!
– Було б геніально. Якби я раніше хоч раз робив такий фокус…
– Доведеться імпровізувати. Готових рішень немає.
– Панове, скільки мені ще?
– Терпіть, любонько, терпіть. Ви самі відчуєте, коли все закінчиться. Ага, фаза вигнання у розпалі… Прискорюю до максимуму… Прокляття, якби ми були в Чуриху, в моїй лабораторії…
– Ой-йой-ой! Мамочко! А-у-у-у-у-у!..
– Анрі, у вас у роду гомолюпусів не було?
– Що? А, ви жартуєте! Жартуйте, бароне, жартуйте ще, прошу вас! Мені так легше.
– Перепрошую за дурнуватий дотеп, але я дуже злякався за вас…
– Ні, справді, легше…
– Є пенетрація. Хассур інітаре нісус! Орґ'хам морі…
– Н-не бий, дядечку! Я більше не б-буду!..
– Це діббук! Діббук на волі! Шоста печать… Прокляття, я не встигаю…
– Боляче!.. Боляче-е-е!..
– Тримайтеся, Анрі!
– Тримайся, Маріє!.. Я зараз…
– Хендрико, почекай!.. Ще рано…
– Я більше не б-буду!.. Не буду я… Не буду…
* * *
Хижак-світанок вчепився в ослаблу ніч, як пташеня грифона – у чорного барана. Відливаючи перламутром, гострий дзьоб рвав здобич; клапті бляклої пітьми летіли навсібіч, текла кров, просочуючись у землю, не встигаючи потемніти й згорнутися в розпадках. Царським пурпуром палало озеро, а грифон шаленів за Тітікурамбою, піднімаючись у небо, безжалісний і ненаситний. Криптомерії шепотілися з білостовбурними соснами, засуджуючи зухвалу розкіш чепурух – золотих модрин. Мох біля підніжжя дерев виблискував краплинами роси. Із гнізд, схожих на гаманці, плаксиво нявкали іволги, наслідуючи весняний хор котів. Іволгам було чого боятися: їхні гнізда марновірні люди часто руйнували, вважаючи, що підлий птах щоранку п'є по три краплі крові у вампірів. Вампіри для цього нібито перед світанком підходили до дерева, щоб