Обитель героїв
Шрифт:
– Про що задумався, красивий?
Грайливе контральто, сповнене м'яких обертонів, з ледь помітною хрипинкою на денці. Від голосу Агнешки командора пробирав солодкий трепет, і перед цією слабістю пасував навіть «золотий» диплом магістра з відзнакою.
Стидовисько.
На мить увійшовши в смислотранс, Герман повернув душі спокій і обернувся до Агнешки. Виявив, що красуня-перевертень, нітрохи не бентежачись, сидить на колінах у Санчеса, а злодій обіймає її за стан. Спокій миттю вивітрився, а сам стратег безнадійно почервонів. Ні, він не хлопчисько, він доросла людина і все чудово
– Я думаю про нашу спільну справу. І всім би радив зібратися з думками.
– Навіщо наперед загадувати? – щиро здивувалася Агнешка, намотуючи на палець білявий локон. – Я, либонь, серед вас одна дівка незаміжня, мені й ворожити: на судженого-рядженого, на подарунок-посаг. От як почнеться веремія, отут уже мені краще ґав не ловити, берегти честь замолоду. Ти головний, твій і клопіт – заздалегідь розраховувати-прикидати.
І з несподіваною теплотою посміхнулася Германові:
– Не бійся, командоре, не схибимо. Вчуємо, виманимо й горло вирвемо. По-нашому, по-дівочому.
Посмішкою у відповідь Герман подякував дівчині за добре слово. Зараз кожне підбадьорливе слово на вагу золота. Адже це перша справжня кампанія стратега. Він за будь-яку ціну зобов'язаний домогтися успіху! І не тільки тому, що квестори довірили йому свої життя. Є дещо незрівнянно значиміше! Чотирирічний цикл добіг кінця, і тепер від них залежить: чи впаде Цитадель, чи прийде кінець тиранії Чорного Аспіда? О, у мріях Герман уже бачив, як, немов зачаровані, біліють вугільно-чорні стіни Цитаделі, як злітає над вежею переможний прапор Ранкової Зорі, а вранішнє сонце щедро золотить прапор переможців і крізь знівечену, обпалену, розтріскану землю пробивається перша зелена парость.
Ось мета, гідна дворянина й патріота!
І нехай сміються циніки, тицяють пальцями дурні, глузують обивателі, проклинаючи «мзду на рівновагу» і прагнучи позбутися безглуздих, за їхніми куцими мірками, витрат – не їм, нудним і гідним жалю, судилися високе життя й велика честь!
– Тривога, пані та панове… Овал Небес! До бою!
Кристофер не змінив пози, залишився біля вікна. Але руки некроманта ожили, зарухалися в таємничих пасах, а плечі під хламидою поширшали, здійнялись горбами м'язів, рідко властивими магам його профілю, що не визнають «Нихонової школи». Некрот ще тільки почав говорити, а Агнешка вже вислизнула з обіймів злодія і тепер виверталася із сукні; а здавалося – із самої себе. Як блискавичний Джеймс опинився біля дверей з рапірою та дволезною дагою в руках, командор не встежив.
– Овал Небес! – встиг повторити маг, перш ніж гримнуло по-справжньому.
Із тріском вилетіла віконна рама, обсипала некроманта дощем гострих, як лезо, скалок. У кожній з них палало багряне полум'я. Порив вітру промчав по залі, гасячи свічки. Герман рвучко пригнувся; наступної миті арбалетний болт, глухо ухнувши, зніс зі стіни шандал над головою стратега. З долонь Кристофера зірвалося ґроно зеленавих виноградин, віялом розсипалось у нічній пітьмі; майже одразу некрот охнув і купою ганчір'я осів на підлогу. Агнешка загарчала. Хижий силует виник у вікні, зупинив стрибок вовкулаки, і обоє покотилися
Двері вивалилися, і Джеймс Рівердейл, засміявшись, зустрів гостей сталлю.
LIBER IКонрад фон Шмуц, обер-квізитор всевидющого приказу
CAPUT I«А в цьому готелі з підлоги до стелі – весь шлях від землі до небес…[1]»
– Дозвольте вашу ручку! Вашу дорогоцінну! Сюди, сюди, на подушечку…
– Тримайте. Пальці розпарилися?
– Дивовижні пальчики! Чудові! Як нігтик робимо? Лопаткою, списиком?
– «Гусячим яєчком». Кутикулу не видаляти, зсунути кипарисовим шпателем. І край нігтя по обідку – білим лаком.
– О, ваш смак, як завжди, бездоганний! Основний лак – «Палевий перл»?
– Ні, «Перлистий іній».
– Чудово! Почнемо, почнемо…
Поки досвідчений цирульник-нігтяр займався його пальцями, барон Конрад фон Шмуц уважно, не сказати б прискіпливо стежив за другим цирульником – стригунцем, що обслуговував службову перуку барона. Майстер скінчив завивати буклі, легко закріпив косу на золотому дроті й зараз, вправно орудуючи шпильками та обручем, надавав перуці форми. Поруч чекали своєї черги пудрениця, помада для волосся, зварена з ведмежого жиру з геліотропом, та срібна брошка – самка грифона розпростерла крила над гніздовищем.
Суворий погляд барона потеплішав і пом'якшав.
Цирульня «Іридхар Чиллал», заснована однойменним куафером, втікачем із Ла-Ланга, засудженим на батьківщині до зміїної ями довічно за спотворення вигляду царствуючої особи, славилася на всю Реттію. Працювали тут віртуози, здебільшого нелегали. Хазяїн, вихований у східній суворості, регулярно нагадував працівникам про принади зміїних ям і вічну правоту клієнтів, тож скаржитися не доводилося.
А яка тут водилася огіркова олія!
А яких п'явок ставили до скронь і на зап'ястки!
Думка про п'явок дивовижним чином нагадала баронові про призначену на сьогодні дуель із зухвалим корнетиком Лефевром, названим сином полку кінних пращників. Шмаркач, молоко на губах, ріденькі вусики, а туди ж! Уголос, в офіцерських зборах, розмірковувати про переваги та недоліки працівників Всевидющого Приказу, применшуючи перші й без міри перебільшуючи другі… Нахаба зволив зневажливо відгукнутися про розкриття «Справи мокрого виродка», за яку Конрад, обер-квізитор огульно знеславлюваного Приказу, одержав перший ранг і подяку від прокуратора Вільгельма Цимбала. Мовляв, буйного маніяка, спійманого на гарячому, при вчиненні опору, зарубає кожен бовдур! А якщо ти не бовдур, як більшість Всевидющих, то будь ласкав узяти живцем і кинути до буцегарні! Рубати ми всі вміємо…
І корнет багатозначно опустив долоню на ефес шаблі.
«Хлопче! – сказав йому барон, не звертаючи уваги на шум зборів, які почасти поділяли сміховинні погляди шмаркача. Падіння моралі давно не дивувало Конрада фон Шмуца. – Коли наступного разу я братиму маніяка, я неодмінно звернуся до вас за порадою. Оскільки сам у теорії не мастак, бо віддаю перевагу сухій практиці. А от вам, як і вашим товаришам по службі, котрих минулої осені неабияк відколошматили ятричанські кожум'яки, я б рекомендував якомога рідше розмірковувати про чиюсь компетентність…»