Обитель героїв
Шрифт:
– Що ти робиш у моїй кімнаті, добродію?
Незважаючи на делікатність ситуації, барона почав розбирати істеричний сміх.
– Ви впевнені, що це ваша кімната?
– А чия ж іще?
Вирішивши не уточнювати, у чиїй саме кімнаті вони обидва перебувають, Конрад продовжив гру «запитанням на запитання»:
– Ви живете в цьому готелі, добродію?
– Атож!
– У яких апартаментах?
– У цих!
За правилами гри, той, хто відповів замість запитання твердженням, – програвав. Але рудий не вважав, що він програв.
– Цифра на дверях ваших апартаментів яка?
– Цифра?
Він просяяв, лунко ляснув себе долонею по лобі. Наче комара прибив.
– Хазяїн сказав: номер одинадцятий на Чорній стороні. Це Чорна сторона?
– Чорна. Тільки номер не одинадцятий, а восьмий.
– Ох, блін катаний! Даруйте! Виходить, я до вас вломився… От лихо! Що ж тепер робити?
– Напевне, йти шукати свій номер, – знизав плечима барон.
– Справді! А собака?!
– Ви впевнені, що він на вас чекає? Гаразд, я піду першим.
Відсуваючи засув, Конрад почувався учасником дурнуватого фарсу. Лицар Ранкової Зорі визволяє жертву з лабетів Чорного Аспіда… Овал Небес! Передчуття справдилися. Втілений Аспід справді чекав у коридорі!
Біля стіни, заклавши руки за спину, стояв стряпчий Фернан Терц.
Із усіх можливих свідків негласного обшуку – найнебажаніший.
– Що тут відбувається? – риторично поспитався Терц.
– Це я у всьому винен! – радісно зарепетував рудий, випадаючи у коридор. Торбу здоровань встиг знову закинути на могутнє плече. – Собака! Тут був злий собака! А я вломився в чужий номер! А цей благодійник мене врятував! А собака втік…
Стряпчий ступив уперед, налаштовуючись на тривале спілкування, але зі сходів почулося:
– Негайно! Де тут барон фон Шмуц?! Я хочу бачити цю людину!
Якби Конрадові хто-небудь сказав ще вчора, що він зрадіє
появі буйного корнета Лефевра – нізащо б не повірив!
* * *
– Я вимагаю пояснень, добродію!
Сьогодні корнет був сам на себе не схожий. Палкий, ображений, чогось вимагає – все як завше. Але був нині в кінному пращнику Францові Лефеврі якийсь злам. Гриз невидимий черв'як. їв поїдом лютий тхір сумнівів. Обличчя змарніло, виправка зів'яла. І пристрасний вогонь у погляді паскудно чадів.
Навіть султан на ківері, вивищуючись над помпоном, скорботно кивав пучком китового вуса.
– Як ви мені набридли, добродію! – щиро зітхнув барон, відчуваючи, що мимоволі переймається співчуттям до хлопчиська, який переживає тяжкий період краху ілюзій. – Від другої дуелі я категорично відмовляюся, майте на увазі. Мене в спецарсеналі замкнуть на віки вічні… Слухайте, навіщо ви мене переслідуєте? Фехтувати немає з ким?!
– Ви!.. Ви… – корнет задихнувся. Кров ударила йому в обличчя й одразу відринула. Юнак був несамовитий. – Ходімо! Так, так, добродію! Ідіть за мною!
Схопивши барона за руку, він потяг здобич надвір. Конрад не пручався.
– Ось! Дивіться!
На ліхтарі, оповитому змією, біліло оголошення. Прямокутний аркуш паперу, приклеєний з ретельністю божевільного: ні кутик не стирчав, ані краєчок. Неживий, твердий почерк, рівні рядки, немов піхота на плацу – все це було добре знайоме баронові. Якщо ти записний
– Читайте, добродію!
– Корнет полку кінних пращників, – зачитав барон нудним тоном, заздалегідь знаючи зміст листівки, – Франц Лефевр у результаті дуелі з бароном фон Шмуцем, обер-квізитором…
– Далі! Читайте далі! Це вже по всьому місту висить!
Подібні резюме – в рамках «Дуельного кодексу», стаття «Заохочення та покарання» – заснував найвищим указом Ромуальд Грізний, прадід Едварда II. Оскільки дуель на шаблях-торохтілках не призводила до тілесних ушкоджень, помітних для населення, а відповідно радісних для переможця й ганебних для переможеного, синкліту магів-консультантів було поставлено завдання розробити належний ерзац-замінник. Конкурс виграв волхв-піклувальник Джошуа Могорич, зачарувавши стилос і восковий таблетон особливим чином. Під час дуелі всі відомості про результати горіли під стилосом темним полум'ям і невідчутно переносилися в канцелярію Приказу, де розмножувалися методом «librorum impressio». Підгодовані генії-табеларіуси розносили листівки по Реттії та розклеювали на стовпах у достатній кількості.
Таким чином, кожен, хто бажав битися з квізитором, ризикував не шкурою, а репутацією.
– …був зганьблений сім разів проти однієї непрямої ганьби…
– Ви знущаєтеся? Далі!
– Теофіль Стомачек, він же Гвоздило… зганьблений шістнадцять разів…
– Далі, добродію! Звольте не зупинятися!
– Сика Пайдар, він же Яцек Малява… дюжина прямих ганьб і три непрямих… Ледащо Фелікс Шахрай… зганьблений вісім разів…
Волосся на голові Конрада стало сторч. Він зовсім забув, що дані про розправу над підлими грабіжниками потраплять у канцелярію тим самим позачуттєвим шляхом, що й відомості про дуель з Лефевром. Де будуть зафіксовані, розмножені й відправлені в народ. Метод «librorum impressio» інтелектом не наділений: у текст не вдумується, а геніям-табеларіусам оголошення читати ніколи. Рознесли, розклеїли, і баста.
А Кримхільда з Брюнхільдою?! От же ж стерво!
Хоч би нагадали, торохтілки…
– Ось! – знаки оклику в мові корнета похнюпилися, зігнулися від горя і стали схожі на знаки питання. – Ось, добродію… не очікував від вас, їй-право, не очікував… А ще чесна людина, перший ранг заслужили…
– Пробачте, Лефевр! Заради Вічного Мандрівця, пробачте! Це в провулку… Вони знущалися з безпомічного старого… Я не міг пройти повз них…
– Я вам вірю, добродію. А проте…
Корнет виразно схлипнув.
– Руки не подають… Кепкують! Кажуть, нібито я вас налякався. Зі страху й привів на дуель компаньйонів… Бандитів… щоб вас, добродію, цілою зграєю вбивати! А мої секунданти лаються… Погрожують шию мені… намилити!
– За що?!
– У полку тепер думають, що це – вони…
– Хто – вони?!
– Ці ваші… Гвоздило, Малява… під псевдонімами, значить, з'явилися… У бійку полізли… Честь офіцера ганьблять… Прапорщика Роцека «малявою» задражнили! Полковник Фраух призначив службове розслідування… Допоможіть, добродію.'Честю заклинаю, допоможіть… Бо ж пропаду…