Обитель героїв
Шрифт:
– Ще кофію. І рожеву пастилку з горіхами.
Статуру потрібно берегти. Але одна маленька пастилка! Малесенька!..
Череволюбство легко виграло в суперечці з розсудливістю.
– За мить, моя шляхетна пані. Слухаюся й корюся!
Це була улюблена приповідка Абу-Нізама. Багатьом відвідувачам подобалося.
Поки хазяїн чаклував над джезвою із воронованого срібла, що диміло на жаровні з піском, Анрі милувалася оздобленням кофейні. Стелю оббито оксамитом винних кольорів, різьблені дверцята зі стилізованими замковими шпарами,
– О, краса! Це в нас тут що?
Біля східців, що ведуть на терасу, стояв перший хлопець на селі. Руда чуприна, золотий розсип ластовиння, червона сорочка навипуск, їдуча прозелень мішкуватих штанів. І чоботи – новенькі, «з рипом» та з густим запахом дьогтю. Дивитися на цю розлюлі-малинову ліпоту без сміху міг лише дубовий дурень. Ві-гіла здійснила чудо, дозволивши собі скромну, ледь помітну посмішку.
Зустрічай, столице! У ніжки, у ніжки падай!..
– У нас тут кофейня. А у вас?
– Тобто? – підтримав розмову хлопець.
– Тобто, нагорі вивіска є. Для тих, хто вміє читати.
Хруснувши хребцями, рудий задер голову до неба, бажаючи впевнитися в наявності вивіски.
– Вмію! – повідомив він з такою щирою радістю, що не розділити її здавалося злочином. – У Глухій Пущі всякий дурень грамоти навчений! Кофейня – це щось схоже на харчевню?
– Щось схоже. Тут головний харч – ласощі та кофій.
Даремно ти так, подруго. Краще б пастилку їла.
Мовчечки.
– Ласощі я люблю! – веснянкуватий рушив до столика Анрі, голосно тупаючи й порипуючи чобітьми. Відповідь він витлумачив як багатообіцяюче запрошення.
Відшити нахабу?
Незважаючи на безневинну зухвалість, рудий роззява викликав симпатію.
– Кош Малой, – із грацією ведмедя вклонився він, шумно присуваючи вільний стілець.
Стілець крекнув причавлений селезнем, але витримав.
– Генрієтта Кукіль.
– Агов, кофейнику! – від широченної усмішки ластовиння мало не бризнуло з обличчя Коша врозсип. – Тягни ласощі! Мені й дамі!
Вігіла пирснула в кулак. Припечатав баляндрасник старого Моше! Однак наступної миті їй стало не до сміху. «…Агнешка Мала, гуртівниця з осілих гомолюпусів…» Агов, рудий, ти гуртівниці хто? Батько? Брат? Дядько? Співочий канарок у клітці вибухнув арією, кофій бариться закипати, піна в рясних порах, сонце світить у віконце по ліву руку… Підсумувавши базовий комплекс прикмет, мантиса дійшла висновку: швидше за все, старший брат.
Перевертень-ласун.
Цікаво, чи знає барон?
Пам'ятаючи про випадок з Марією Форзац, Анрі не поспішала демонструвати
– Де ви зупинилися, Коше?
– У притулку. Готель називається, – рудий спохмурнів. – Сестриця в мене тут безвісти пропала. Ось, приїхав…
– А власті що? Розшук оголосили?
– Власті-сласті… – Кош сумовито буравив поглядом стільницю. Якби здоровань володів хоч дещицею вільної мани, час би було турбуватися про збереження майна. – Оголосили. Я й сам допомагав цьому, від властей. Славний мужик, хоч і світлість. Його потім власті взяли й відсунули.
– Відсторонили?
– Ага. Ми зі світлістю злодія спіймали, а його однаково усунули.
– Ви спіймали злодія?!
– Ну! У вас в столиці не занудьгуєш!
Копі пожвавішав, від недавньої похмурості не лишилося й сліду. Настрій у здорованя мінявся швидше, ніж погода в день Весняного завороту вітрів. Анрі теж зраділа: значить, барон у курсі з'їзду родичів. Тому, напевно, й перебрався в готель: стежити. Молодець квіз, зубатий…
– Злодій у кімнаті нишпорив, а стряпчий почув і тривогу підняв. Теж, до речі, чудовий мужик.
– Злодій?!
– Стряпчий! Фернаном кличуть. Казки бреше – будь-який байкар умре від заздрощів. Слухаєш і чухаєш потилицю: а що як правда? От як зі злодієм.
– Що – зі злодієм?
Розмова виходила дивна, але цікава. Якби ще гомолюпус не губив повсякчас нитку оповіді, перескакуючи з одного на інше…
– Казка зі злодієм. Ти зроду така, чи прикидаєшся?
– Чого бажає мій шляхетний пан?
Від «шляхетного пана» Кош розтанув, пробачивши хазяїнові втручання в розмову.
– Ну, казав же: ласощів…
– Яких саме?
Питання загнало Малого в тупик. Скуйовдивши й без того буйні кучері, він рушив напролом:
– А які є?
Ох, нарвався рудий. Перелік ласощів, що подаються у «Скриньці», був улюбленим коником Моше Абу-Нізама. Завсідники знали це й не ризикували, цінуючи власний час.
– …тарталетки легкі глазуровані, лукум фруктовий тридцяти двох видів, безе з сиропами, желе та конфітюрами, щербет тягучий, халва кунжутна особлива, пастилки з горіхами й фініками, сушений бананас у цукровій пудрі, «солодке насіння» по-нурландськи, мигдаль, смажений у меду з цукатами, нуга із сабзою…
– Шикалат є? – урвав глухопущенець слововилив Моше. – Смашний?
– Чорний? Молочний? Стільниковий? З фундуком, доричним горіхом, арахісом? Колений, плитками, «медальками», дольками? Гарячий, з вершками?
– Тягни чорний колений. Без горіхів.
– Яке вино бажаєте? Сорт? Рік? Витримка?
– Рятуй! – чесно попросив Кош вігілу. – Що питимеш?
– Келих кларета.
– Дві карети! – с полегшенням зітхнув рудий.
– За мить, мій шляхетний пане! Слухаюся й корюся.
Дочекавшись, поки лиходій-хазяїн зникне, Кош нахилився через стіл і змовницьки зашепотів: